Холоднеча. Старі майстри

«Цiею дорогою, – сказав вiн, – я ходжу щодня вже не один десяток рокiв. Я мiг би пройти тут iз зав'язаними очима». Менi кортiло побiльше дiзнатись, яким-то побитом вiн опинився у Венгу. «Це все моя хвороба, та й ще дещо», – вiдповiв вiн. Докладнiшоi iнформацii я й не очiкував. Я спробував якнайпереконливiше описати йому свое життя кiлькома словами, пересипаючи проблиски свiтла сумовитими барвами, розповiв, як я став таким, яким е, не зiзнаючись, хто тепер я насправдi, причому – з вiдвертiстю, що здивувала мене самого.

А проте, йому було байдуже. Його цiкавив тiльки вiн сам.

«Якби ви дiзналися, скiльки я маю рокiв календарного вiку, то злякалися б, – зауважив вiн. – Ви, найпевнiше, гадаете, що перед вами якийсь стариган, молодi на такi висновки проворнi. Вас би це до живого дiйняло». Здавалося, на його обличчя лягла ще одна тiнь безвихiдностi. «Природа – штука жорстока, – правив вiн далi, – та найбiльше це стосуеться найпрекраснiших, найдивовижнiших з-помiж обраних нею талантiв. Вона розтоптуе iх, i оком не змигне».

Вiн був невисокоi думки про свою матiр, батька ставив ще нижче, а до брата й сестри з роками збайдужiв, так само, як вони, на його думку, завжди плювали на нього. Втiм, у його вустах це все звучить так, що не залишаеться сумнiвiв у тому, як сильно любив вiн батькiв, сестру й брата. Як щиро вiн до них прихиляеться! «Все довкола мене чимраз хмурнiшало», – сказав вiн. Я намалював йому картину зi свого дитинства. А вiн менi на те: «Дитинство у всiх однакове. Хiба що однi бачать його в буденному свiтлi, iншi – у м'якому, а третi – у диявольському».

У заiздi, як менi здаеться, його зустрiчають з удаваною повагою. А за спиною роблять гримаси. «iхнi неподобства – нi для кого не секрет. Вони тхнуть хтивiстю. Неважко вiдчути, про що вони думають, що намишляють, яке непотребство вiчно нуртуе в них у душi, у душi цих людей. Їхнi лiжка стоять акурат пiд вiкном або ближче до дверей, або йдеться навiть не про лiжка, а про те паскудство, яке на них виношуеться… Чоловiк сприймае свою дружину як кавалок тверденького м'ясця, та дружина вiддае чоловiковi тими ж грiшми, i всi дивляться одне на одного як на безмозке бидло.

Все це можна було б визнати одним грандiозним злочином. Примiтив – власнiсть загальна. Однi пристають на умовляння, iншi самi все знають з природи… штани для них затiснi, спiдницi iх дратують. Вечори розтягуються… Дзуськи! Туди-сюди, сюди-туди, туди-сюди. Тiльки щоб не змерзнути… Язики прикушують, iнше пнеться назовнi.