Холоднеча. Старі майстри

Ми мусимо ходити в театр i брати участь у дiйствi, яке називаемо мистецтвом, iнакше скруха, а за нею iнстинкти вiзьмуть гору. Бернгард – гiдний спадкоемець вiденського культурного модерну з його прагненням ошляхетнити iнстинкти через мистецтво.

Мажорною нотою завершуеться комедiя «Старi майстри»: «Вистава була жахлива».[16 - Томас Бернгард. Старi майстри. Комедiя // Томас Бернгард. Старi майстри. Комедiя. Елiзабет II. Катма комедii. – Івано-Франкiвськ, 1999. – С 141.] У контекстi кiнцiвки твору це негативне оцiнкове твердження набувае виразно позитивного забарвлення, а манiфест «вiдкликання европейськоi традицii мистецтва» (В.

Шмiдт-Денглер) отримуе жартiвливе звучання.

У п'есi «Мiнеттi. Портрет митця на старостi», чудовiй сюжетнiй антитезi до новели Томаса Манна «Смерть у Венецii», самотнiй актор Мiнеттi приiжджае, щоб виконати на запрошення свою коронну роль, яку колись не раз iз успiхом виконував. Однак його нiхто не зустрiчае, i врештi-решт вiн помирае на лавi бiля готельчика.

Снiг вкривае його холонуче тiло. Актор Мiнеттi приiхав, щоб зiграти останню роль, яку грае кожна людина, – вмирання.

На прем'ерi вистави за цiею п'есою актор Бернгард Мiнеттi грав актора Мiнеттi, прототипом якого був. Бернгард бавиться в доволi карколомну гру, в якiй Мiнеттi не дорiвнюе Мiнеттi, навiть якщо це й був реверанс письменника на адресу улюбленого актора.

У коротких драмах, або, як iх називае сам автор, – драмолетках, про Кляуса Пайманна Бернгард пародiюе внутрiшньотеатральну кухню, привiдхиляючи запинало над тим, як робиться театр i чим живуть люди, якi його роблять.

В однiй iз цих драмолеток Бернгард виводить на сцену свого двiйника, п'есового персонажа Бернгарда.

Мае свого протагонiста й Іммануiл Кант iз п'еси «Іммануiл Кант», щоправда, не актора, а фiлософа. Кант iде в Америку прочитати лекцiю i вилiкуватися вiд глаукоми: «Я дам Америцi розум, Америка дасть менi свiтло», – каже Кант. Ще Кант каже: «Неможливо говорити про розум / посеред океану».

[17 - Томас Бернгард. Іммануiл Кант / Іммануiл Кант та iншi п'еси. – Івано-Франкiвськ, 2002. – С. 104.]

Чому Канта, цього розумника, цей канон i органон европейськоi фiлософii, зустрiчають працiвники нью-йоркськоi божевiльнi? Звичайно, тому, що справжнiй Кант жив не в п'есовому часi, а на сто п'ятдесят рокiв ранiше i нiколи нiкуди не вирушав, тим паче в Америку. Але ще й тому, – здаеться, це найважливiше, – що Кант танцюе.