Холоднеча. Старі майстри

Усвiдомлюючи, що самоiнтерпретацiя завше викликатиме скепсис, пiдозру в манiпулюваннi читачем, Бернгард убезпечуе себе, охоче визнаючи неможливiсть установлення iстини: «Істину, гадаеться менi, знае лише той, кого вона стосуеться; варто йому захотiти ii повiдомити, вiн автоматично стае брехуном. Будь-яке повiдомлення – не що iнше, як фальшування i сфальшованiсть, тобто всi дотеперiшнi повiдомлення – фальшування i сфальшованiсть. Прагнення iстини, як i кожне iнше прагнення, – найкоротший шлях до фальшування i сфальшованостi реалiй» i «Що тут змальовано, це правда й усе-таки не правда, бо не може бути правдою» (Т.

Мовлення натяками починае звучати iронiчно пiсля ухвали крайового суду Зальцбурга про вилучення певних мiсць iз книжки «Причина. Натяк», а саме з роздiлу «Дядечко Франц», в якому (дядечковi) себе впiзнав один зальцбурзький духiвник. Пiсля вилучень воно стае ще бiльше мовленням натяками i деформуе весь роздiл книжки, так що багатообiцяюча назва «Дядечко Франц» вводить в оману: вiд дядечка Франца, власне, майже нiчого не залишаеться, зате атмосфера! Тим дошкульнiше окошуються на ньому iнвективи проти гiмназii, адже промовчане у вiдповiдному контекстi б'е болючiше, нiж ословлене.

Розiрванiсть наративу дозволяе «витягувати» тi чи iншi важливi для оповiдача мiсця, що блискуче iлюструють двi легенди: екзистенцiйна (про велосипедиста) i культурна (про садiвника). Фрагментарний характер композицii робить iх автономними i ключовими, а водночас такими, якi синкретично вплетенi в оповiдну канву.

Легенда про садiвника виявляе разючу непропорцiйнiсть мiж змiстом i обсягом. Не охоплюючи навiть сторiнки, вона мае значення, яке годi переоцiнити. Завершуючи перший роздiл книжки «Причина. Натяк», вона оповiдае про те, як протагонiст, пiсля того як наприкiнцi вiйни в розбомбованому Зальцбурзi перестав функцiонувати iнтернат, найнявся помiчником на садiвничу фiрму Шлехта i Вайнiнгера.

Протагонiст-садiвник – метафора, що виконуе двi функцii: компенсаторну й iнтегративну. Компенсаторна функцiя метафори стае зрозумiлою на тлi ранiше змальованих подiй. «Я», яке мало хiба тiльки травматичний досвiд, шукае вiддушину – втiкае в сад власноi фантазii. Травмоване «я» даруе собi мить раю в час пекла.