Полліанна дорослішає

І ще двiчi, з короткими перервами, дибала чарiвною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востанне переводячи ii через дорогу, той пiдозрiливо наморщив брови.

— Слухай, дiвчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? — запитав вiн. — І ще раз до того?

— Так, сер, — вiдрапортувала Поллiанна. — Я переходила чотири рази!

— То це ж... — почав був полiсмен гнiвно.

Але Поллiанна не вгавала.

— І щоразу було дедалi приемнiше!

— Гм, он як? — промимрив велетень сторопiло i вже впевненiше дорiкнув: — По-твоему, я тут задля твоеi розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

— Що ви, сер, нi! — широко всмiхнулась йому Поллiанна, показавши ямочки на щоках.

— Не тiльки мене. Он ще скiльки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полiсмен. У нас, там, де я мешкаю у мiсiс Керю, теж е полiсмен. Вiн, щоправда, ходить уздовж вулицi. А ранiше я гадала, що ви вiйськовi — через вашi золотi гудзики на мундирi та синi кашкети. Але тепер я знаю. Утiм, як на мене, ви теж вояки: он як ви мужньо стоiте серед усiх тих екiпажiв i автомобiлiв, допомагаючи перехожим.

— Хо-хо-хо! — реготнув велетень, зашарiвшись, наче школяр, i гордо задираючи носа.

Наступноi митi вiн уже пiднiс руку, зупиняючи рух i переводячи через вулицю перелякану стареньку панi. І якщо хода його зробилась величнiшою, а груди гордо випинались, то це була тiльки пiдсвiдома реакцiя на слова маленькоi дiвчинки, що зараз у захватi дивилась на нього з протилежного боку вулицi. За мить, подавши рукою дозвiл рушати водiям i вiзникам, вiн повернувся до Поллiанни.

— Ох, як блискуче ви це робите — просто очей не вiдвести! — вiтала вона його, сяючи очима. — Достоту, як Мойсей переводив Синiв Ізраiлевих через Червоне море. На ваш знак хвилi розступаються, i люди проходять мiж ними. Уявляю, як вам приемно, що ви здатнi таке робити! Ранiше я вважала, що найбiльшу втiху дае його робота лiкаревi; але нинi схиляюсь до думки, що полiсменовi iще приемнiше, отак, як ви, допомагати переляканим людям.

А ще...

Однак, знову нiяково реготнувши, чолов’яга у синiй шинелi поспiшив на свое мiсце посеред вулицi, i Поллiанна залишилась сама на тротуарi.

Ще якусь хвилинку Поллiанна милувалась на «перехiд через Червоне море», а тодi, востанне озирнувшись, вирушила у зворотну путь.

«Час менi, мабуть, повертатись додому, — розмiрковувала дiвчинка. — Невдовзi й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи своi кроки у бiк, звiдки прийшла.