Полліанна дорослішає

— Яка прикрiсть! Вона вас не почула... — сказала Поллiанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надii. — А я так хотiла, щоб вона ще трiшечки побула зi мною... Але тепер у мене е ви. І я з цього щаслива.

— Атож, у тебе е я, а у мене е ти, — дещо похмуро пiдтвердила жiнка. — Ходiмо, нам у цей бiк, — додала вона, показуючи праворуч.

Поллiанна слухняно повернула i почимчикувала поруч з мiсiс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двiчi вона занепокоено глянула у насуплене обличчя жiнки. І, нарештi, наважилась висловити своi побоювання.

— Мабуть, ви сподiвалися, що я буду гарненькою... — промовила вона схвильовано.

— Гарненькою? — перепитала мiсiс Керю.

— Так, кучерявенькою, знаете, i таке iнше. Зрозумiло, вам цiкаво було, яка я на вигляд. Так само, як менi було цiкаво про вас. Але я одразу знала, що ви мила i славна, як ваша сестра. Я могла це уявити, дивлячись на неi, а вам, звiсно, не було на кого подивитись. А я насправдi не гарненька, бо веснянкувата. І це не дуже приемно, коли чекаеш на гарненьку дiвчинку, а приiжджае така, як оце я.

Натомiсть...

— Що ти верзеш, дитино! — рiзкувато перервала ii мiсiс Керю. — Ходiмо по твою валiзу, а тодi поiдемо додому. Я сподiвалася, моя сестра побуде з нами; але, схоже, вона не здатна присвятити менi навiть один вечiр.

Поллiанна усмiхнулась i кивнула.

— Я вас розумiю. Але, мабуть, на неi хтось чекав, я так думаю. У санаторii вона щомитi була комусь потрiбна. Це, либонь, обтяжливо, коли людям повсякчас щось вiд тебе треба.

Виходить, ти часто собi не належиш. З iншого боку, треба, мабуть, радiти, що ти завжди комусь потрiбна?

Вiдповiдi не було: вперше у життi мiсiс Керю замислилася: чи е у свiтi хтось, кому вона справдi потрiбна? Втiм, не дуже й хотiлось би iй бути комусь потрiбною, сердито сказала вона собi i насуплено зиркнула на дiвчинку.

Поллiанна того погляду не зауважили — очi iй розбiгалися на вигляд навколишньоi метушнi.

— Лишенько, скiльки люду! — в захватi вигукнула вона. — Навiть бiльше, нiж того разу.

Але я, хоч як видивляюсь, нiкого з тих не бачу, хто менi трапився тодi. Зрозумiло, панi з дитинкою годi шукати, бо вони самi з Гонолулу. Але ж була ще дiвчинка, Сюзi Смiт, вона тутешня, з Бостона. Може, ви ii навiть знаете. Ви не знайомi з Сюзi Смiт?

— Нi, з Сюзi Смiт я не знайома, — сухо вiдказала мiсiс Керю.

— Справдi? Вона дуже славна i дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками... знаете, у мене такi будуть, коли я пiду в рай.