Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

У пiдсвiдомостi патера Брауна (дуже активнiй пiдсвiдомостi) ховалася впевненiсть у тому, що в усiй цiй iсторii щось залишаеться нез’ясованим. Це почуття, яке вiн не мiг висловити словами, але яке переслiдувало його весь день, неможливо було пояснити однiею лише фантазiею про «дзеркальне царство». Те, що вiн бачив, не було реальнiстю, це була вистава, гра. Але хiба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?

Священик мiркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тiнь вiтрила, що ковзае по блискучiй рiчцi, i схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.

– Фламбо! – зойкнув вiн, як тiльки Фламбо зiйшов зi своiми вудками на берег, i кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?

– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?

– Ах, тому хоча б, що вбили майже всiх iнших, – вiдповiв Браун, нiби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллi хоче, щоб його повiсили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому свiтi чи на цьому.

Але, слава Богу, де б я не був, ви зi мною!

І вiн узяв спантеличеного Фламбо пiд руку.

Вiд причалу вони звернули до будиночка i, проходячи пiд низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вiкон. Очам iхнiм вiдкрилася залита свiтлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути iхню увагу. Стiл у довгiй залi був накритий до обiду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грiм серед ясного неба, на острiв.

Зараз тут спокiйно обiдали: в кiнцi столу розташувалася чимось незадоволена панi Ентонi, а навпроти, на чолi столу сидiв пан Пол, major domo[9 - Major domo – дворецький.] принца. Вiн смакував вишуканi страви та вина, його потьмянiли блакитнi очi якось дивно свiтилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.

Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму i з обуренням зазирнув в яскраво освiтлену залу.

– Це вже занадто! – вигукнув вiн. – Цiлком допускаю, що вам захотiлося попоiсти, але, знаете, вкрасти обiд свого пана в той час, як вiн лежить бездиханний у саду…

– У своему довгому i не позбавленому приемностi життi я вчинив багато крадiжок, – незворушно вiдповiв пан Пол. – Та цей обiд – один iз небагатьох виняткiв. Вiн не вкрадений. Так само, як i цей сад, i будинок, вiн за законом належить менi.

В очах Фламбо майнув здогад.