Справжній Мазепа

У вiкно зазирае мiсяць – нiби смiеться надi мною.

Перевертаюся з боку на бiк. Намагаюся заснути. Так i зустрiчаю ранок. У кiнцi коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворi.

Там мене перестрiвае Вакуленко.

– Отак пiклуються про нас, ескулапiв, – бурчить. – І це двадцять перше столiття… У такий сральник, мабуть, ще Гоголь ходив. Невже й Пушкiн, та й усi класики золотого вiку росiйськоi лiтератури?…

«Чого вiн сердитий? – думаю про себе. – Оксана в iнтимi вiдмовила? Треба було з чортом договiр укласти i принести iй те, що вона хоче».

Вакуленко рече далi:

– Зараз ще нiчого. А взимку… Заметiль… Морозище… Сядеш, скоцюрбишся, то тебе так просифонить… Якось до нас делегацiя завiтала – лiкарi з Нiмеччини. Такi усi чепурнi, чистенькi. Навiть плюнути бiля них нiяково. Зайшли до нашого туалету – i у гостей мову вiдiбрало. Якийсь нiмчик оступився та ледь не провалився у яму з лайном… Екстрим! Похитали заграничнi ескулапи головами: як же так, мовляв, атомнi електростанцii будуете, а пристойних вбиралень зробити не можете…

Тут i я вставляю своi «п’ять копiйок»:

– А iхнi Гете, Шiллер до яких туалетiв ходили? Хiба не до таких, як Пушкiн, Гоголь? Зате якi твори писали! А нинi набудували гарних вбиралень – зате лiтература перевелася.

– Гм, – лукаво посмiхаеться Вакуленко, – щось у цьому е…

І прямуе до своеi кiмнати. А я – до закамарка, свiдчення нашоi цивiлiзацiйноi вiдсталостi…

Пiсля ранкового туалету (зi звичними елементами екстриму) та склянки чаю вже йду на роботу.

– Знаете, колего, ви таки маете рацiю… – звертаеться до мене. – Цивiлiзацiя – то лайно. Лiтература – теж. І взагалi людинi шкiдливо жити в цивiлiзованих умовах.

– Це ж чому? – питаю.

– Бо коли чоловiковi живеться добре, i у нього немае проблем – це шлях до божевiлля. Нiмчики, якi приiздили до нас, розповiдали про своiх пацiентiв. Казали: у них iх чималенько. І вони до них гуманно ставляться. Не так, як ми. Переконували, буцiмто психом краще жити серед здорових людей.

– Але i в нас божевiльних, певно, не менше.

– Хiба що серед зверхникiв. А простим людям немае коли про дурне думати. І не дуже-то психи у нас по вулицях розгулюють… Самi втiкають до лiкарень. Легше iм тут…

Подiбнi речi я вже чув iз вуст нашого головного, Рудика (Рудого Панька – так я його називаю про себе). Вiдчуваеться, вмiе шеф баечки оповiдати. А пiдопiчнi й вуха розвiшують.