«Ефект Вертера» та інші новели

– Есть!

– Гей, люди!!! Погляньте сюди!!! Погляньте сюди!!! – несамовито загорлали рубачi.

Усi, й робiтники, й червоноармiйцi, мерщiй заюрмились навколо пня – i змовкли.

Аж перегодом:

– Що ж се таке?

– Что это?

Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рiвне i темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провiв через усi рiчнi кiльця.

ДЕСЬ НА ДНІ

Лаврiн iз синами збирались до млина. Слава Тобi, Господи, схаменулися бiльшовики, дозволили торгiвлю, i голод минув.

[3 - У 1919–1921 рр., за часiв «военного комунiзму», торгiвля в Радянськiй Украiнi була пiд забороною. Внаслiдок цiеi полiтики й посухи настав голод 1921–1922 рр.] Цей рiк удався врожайним, тож е що змолоть, буде що й продать.

Уже як зiбралися i лишилось сказати «вйо!» – прибiг Стець, п’яничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнинi. Лаврiн шевцював, а Стецевi наказав, щоби не приходив бiльш: доволi робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибiг: либонь, десь дiстав копiйчину.

Не довго загаявшись iз Стецем, Лаврiн сiв на воза i, як завжди, спершу повагом перехрестився сам, а потому батогом перехрестив дорогу.

Їхали спилюженим путiвцем, слухаючи жайворонка, самi курникаючи щось пiд нiс… Аж раптом на якiйсь вибоiнi хура гицнула! та так, що Лаврiн охнув й обм’яклим лантухом посунувся i впав у куряву, стогнучи вiд болю. Сини зiскочили, пiдняли батька, поклали на мiшки й поiхали далi. Однак Лаврiн усе ойкав i ойкав, урештi ж:

– Нi, хлопцi… дiла не буде… Повертай на Демидiвку… до Настки.

Баба Настка була вiдома трохи не на пiвгубернii. І костоправка, i зiльниця, i молитвениця. А ще знали люди – хоч, мабуть, нiхто не бачив, – буцiм у неi щоп’ятницi з чола й долонь текла кров. Тож у п’ятницю баба Настка не лiкувала й не шептала, тiльки сидiла сама перед образами, i так до суботи, коли кров припинялась. А сьогоднi, як на те, – п’ятниця. Чи ж не доведеться мучитись аж до завтра?

Проте поiхали на Демидiвку.

Ще перед селом, на горбку, де донедавна височiв хрест у стрiчках i рушниках, а тепер тiльки чортополох, сидiв чоловiк, закiптюжений на виду i в засмальцьованiй робi.

Сидiв та спрокволу потягував цибуха. Як забачив чужого воза, здалека зневажливо дивився на приiжджих та все посмоктував цибуха.

– Що, до Настки? – насмiшкувато випустив дим, навiть не ждучи запитання. – Туди! – махнув лiворуч люлькою. – Та тiльки ж вона нiчого не зна, дурить вас, темних. Їй аби грошi.