Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Але це скромне бажання, висловлене Марусею, набрало глибокого змiсту. День перемоги – кiнець вiйнi, смертi, стражданням. Чи не краще саме в цей день дати початок молодому зеленому життю?

Іван схопив Марусю за плечi i хотiв стиснути в обiймах, але тут же обое побачили, що бiля Марусиного вiкна хтось стояв – на дорогу падала довга тiнь. Вони придивилися i впiзнали Грицька… Тiнь хитнулась i зникла.

Іван довго мовчав, а потiм спитав, глухо, поникло.

– Ви давно знайомi?

– Вiдколи вiн врятовану дитинку до нас принiс.

І вона до цього часу мовчала!

Зараз Маруся розповiла все геть чисто. Перед Іваном малювався Грицько в новому свiтлi. Сповнений роздумiв про свого близького товариша, про дружбу, Іван пiшов додому.

Маруся кликнула його навздогiн:

– Грицьк!.. Іване!

Засоромилася i подумала жалiючи: «Образився, не прийде бiльше».

Коли Грицько прийшов додому, мати вже спала. Вiн дбайливо прикрив ii ковдрою i нахилився над братиком, що теж уже засинав.

– Ти вечеряв сьогоднi, Славчику? – спитав, як нiколи, ласкаво.

Малий здивовано подивився на брата.

– Вечеряв… Але чому в тебе очi так сяють, Грицьку?

– Спи, спи, йойлику.[3 - Йойлик – плакса.]

Уже засинаючи, Грицько переконував самого себе: «До бiса менi тi всi любовнi справи… Я тiльки вибачитися, перепросити ii хотiв за ту «серенаду».

Наступний день розпочався незвичайно. По мiсту лунали пострiли: солдати випускали в повiтря черги з автоматiв – кiнець вiйнi. Цiлий день не стихав гомiн на вулицях.

Увесь день Іван не знаходив собi мiсця. Суперечливi думки не давали спокою. Смерком побачив товаришiв. Вони зiбралися на вулицi, про щось порадились i подалися до зарiнку.

Іван, забувши про всяку обережнiсть, прибiг до Марусиного живоплоту i покликав. Вона притьмом вiдчинила вiконце з веранди, виглянула i стрiлою вибiгла на дорогу.

– Знаеш що, Марусю, – заспiшив Іван. – Я вирiшив… Я думаю… ось що: пiдемо до хлопцiв, з ними будемо.

– Невже?! Іванку! – скрикнула Маруся i закрила долонями почервонiлi щоки.

Іван також радiв разом з нею, але ii радiсть була бiльшою, iншою, i вiн до болю вiдчув, як якась невидима перепона лягла мiж ними раз назавжди, i нiхто з них не переступить ii нiколи.

На зарiнку палало багаття. Грицько сидiв посерединi, освiтлений полум’ям, по обидва боки – хлопцi, задуманi, серйознi.