Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Антiн стрепенувся, але вперше в життi вiдчув у собi смiливiсть i з ненавистю поглянув на учителя.

– Менi ся не хоче! – крикнув. До Зiни: – А ти приходь до школи, нiхто тобi нiчого не скаже. – І з незалежним виглядом пройшов бiля Завадовича, презирливо чвиркнувши крiзь зуби.

…Антiн ходив до десятого класу, Зiна – до восьмого. Саме в той час батько Антонiв вiдмiряв Завадовичевi учительську присадибу, а п’ятнадцять моргiв записав у колгосп…

Так, Антiн знав, що Завадович його ненавидить. І все-таки переступив порiг цiеi хати.

– Я також думаю, що це непогано, – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Може, й Зiна забажае в рiдне село?

Завадович стиснув зуби.

– Треба думати логiчно. Ви ж знаете, що ми давно звiдти перебрались.

– Так, так. Пам’ятаю. У час колективiзацii. – І знову глянув гострим поглядом на малi, заплилi очi Завадовича. – А ви непогано влаштувалися, бачу.

– Дякувати Богу. Лаборантом в унiверситетi.

Мовчанка.

– Значить, прийшли провiдати старого учителя.

Антiн нахмурив чоло.

– Зiну прийшов провiдати.

– Якже, шкiльнi товаришi… Тiльки не знаю, чи вам доведеться з нею зустрiтися. Маню, чуеш, Маню! (З кухнi обiзвався жiночий голос.) Чи не завтра в Остапа iменини? Так? Який жаль, – розвiв руками Завадович. – Вона, напевно, пiде до нього. Напевно.

В Антона кров прилила до обличчя.

– Так!.. А що це за Остап, якщо можна спитати?

– Ага, я навiть не сказав, – солодкаво заговорив Завадович. – Правда, ви не в курсi справ. Наречений, наречений нашоi Зiночки.

– Б…брехня! Пiдла брехня! – зiрвався Антiн. Рвучко вийняв з кишенi листа i кинув ним в обличчя Завадовичевi. – Читайте, що вона писала мiсяць тому!

Збентежений господар швидко опам’ятався. Зiм’яв листа, жбурнув його в кут i гримнув кулаком по столу.

– Правда! Правда, добродiю. А ви як гадали? На село дичiти? Вона в аспiрантуру здаватиме, у неi вища освiта, а ви… ви з лiсу вийшли, у лiс i вертайтесь.

Хтось подзвонив, загавкали собаки.

– Напевно, Остап, – кинулась з другоi кiмнати господиня.

До кiмнати ввiйшов кучерявий юнак з рiденькими бакенбардами й тоненькими вусиками. Вiддавав з порога низький поклiн господарям.

– Добридень, професоре, добридень! Цiлую ручки, добродiйко. Я сюди i назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пiкнiк, iменини. Зiна знае, Зiна йде.