Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Нерiшуче стояв пiд хатою i думав, як зайти i що сказати.

Але рипнули важкi оббитi дверi i з них виглянула кошлата сива голова.

– Що за мара чапае? – пильно дивився старий на малу постать, подiбну на живу снiгову бабу.

– Я Грицько Герасимiв. Орисi хотiв цукерок принести, але загуби-и-в.

– Ану, живо до хати!

– Але я ще… вiрша маю в школi казати… – ледве белькотiв посинiлий вiд холоду Грицько, та старий потягнув його за руку й замкнув дверi.

У хатi на столi красувалась маленька ялиночка, Орися блiда лежала на лiжку i приязно посмiхалася до Грицька.

– Я подарунок нiс тобi, Орисю, але загубив у яру. Як снiг розтане, то ми знайдемо.

Та раптом Грицько сунув руку в кишеню i зрадiв: там були цукерки. Вiн забрав iх у жменю i простяг Орисi.

– Бери, це в мене залишилося.

Мати Орисина сушила над пiччю мокрий Грицькiв одяг, а батько збирався на село до Герасима повiдомити, де його «парубок» ночуе. Грицько сидiв на лiжку бiля Орисi, робив iй пiвникiв з паперу й не жалiв уже нi за цукерками, нi за новорiчним вечором, нi за тим, що нiхто не почуе, як вiн гарно декламуе вiрша.

На порозi

Володька в цьому роцi помiтно змiнився. Це завважили спочатку вчителi, а потiм i однокласники. Максим Іванович, директор, не без гордостi зазначив на педрадi, що змiна в поведiнцi Володi Зайця – результат його копiткоi працi. Старенька вчителька Олена Григорiвна вбачала зовсiм iншi причини, але мовчала, тiльки часом заперечливо похитувала головою. Максим Іванович терпiти не мiг заперечень, сумнiвiв.

– Так, саме так, шановна Олено Григорiвно. Ви не хитайте головою. У позаминулому роцi вiн був у Козубенка. Вилiтали шибки, а на цвяшки, вбитi в парти i стiльцi, сiдали не тiльки учнi, а й сам Іван Іванович деколи приземлявся. У минулому роцi, у восьмому класi, вiн був у вас. Виключали? Виключали. Приймали? Приймали. І знову виключали.

– Я, Максиме Івановичу, нiколи не була за те, щоб виключати. Вiн здiбний учень. Це вже, дозвольте сказати, ви…

– Та-ак! Дозвольте сказати! Дозвольте сказати, що ви тiльки й знали – обороняти.

Але Олена Григорiвна далi ледь помiтно похитувала головою, i тепла усмiшка, як при згадцi про дорослого сина, поглиблювала старечi зморшки на ii обличчi.

Деякi однокласники були явно незадоволенi Володькою. Ще пiвроку тому вони вважали його своiм ватажком. Досить було йому кивнути пальцем, як вони готовi були до чергового бешкету.