Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сидiло, як вiн думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’iсти. Зняв капелюха й поклонився швейцаровi.

– Можна?

Тодi зайшов.

Роздивлявся, де б сiсти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втiшно було його побачити через багато рокiв.

Пили пиво з нагоди зустрiчi.

Марко розпитував про життя, Панас скупо вiдповiдав.

– А як дiти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поiхала вчитися до Львова.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вiрили, але обом хотiлося так говорити.

– Десь у Коломиi, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять рокiв, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять рокiв, як пропав.

– А твоя?

Дiд Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жiнку за сусiднiм столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на ii вродливому обличчi. Потiм вийняв з бесаг пляшку. – Я iду вiд сестри, а вона менi цiеi слив’янки на дорогу.

– То повiз би додому.

– Не маю нiкого, однi стiни…

Розливав у чарки i – по скатертi.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село i напоiв би до безпам’ятi.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дiд Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скiльки дiтей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жiнка всмiхнулася, а Панас думав, що це до нього, i тому через стiл поклонився. Вона здивовано знизала плечима i щось прошепотiла до свого сусiда.

Панас говорив чи, може, тiльки думав:

– Я лиш одне iй наказував: учися та й учися.

Наливав чарку за чаркою i пив. Не чув навiть, коли Марко розплатився й пiшов до поiзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м ii за стiл та й спитав, чи пам’ятае свого тата. Або нi. За всi грошi, що тут мае, купив би iй хустину».

Вже не пив, а тiльки дивився на молоду жiнку й уявляв, що це його донечка.