Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гiлля.

Рiка шумить, але не так, як влiтку. Вона тепер тиха, вода в нiй чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всмiхаеться задумане сонце.

А поле жовтiе стернями; по ньому бiгають польовi смугастi мишi, дбайливий хом’як забирае останнiй колосок i несе поспiшно до своеi нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри, грiють ноги й печуть бараболю.

Поле просить плуга.

Мiцно взявшись за чепiги руками й погукуючи на коней, зiгнувся хлiбороб i розорюе поле.

Яким оре не свою ниву. Його нива облогуе, вiн заробляе в дiдича коня та плуга, щоб потiм собi виорати.

А Повзонюк оре на своему березi. Добре йому: його конi, його плуг, його й правда. Сам оре, щоб даром не тратитись на робiтникiв. Багато поля в Повзонюка! Вся обочина аж до самого лiсу – його, вся царина аж до рiки – також його. Мабуть, не здужае всього своiми руками, прийдеться боржникiв скликати, адже не з милостинi давав вiн людям хлiба на переднiвку.

А бiля Повзонюкового поля вузенькою смужкою простягнулася Якимова нивка. Вона з’iжилася стернею, немов вiд страху, що зорють ii чужi люди, що нiхто не стане на ii оборону, що топтатимуть ii не Якимовi ноги.

Повзонюк доорюе до краю свого поля. Чому ж ще раз повертае коней? – думае з тривогою у серцi й опускае чепiги.

– Мабуть, поправляе, – зiтхнув полегшено, але скоро побачив, як масна скиба землi, политоi його власним потом, землi, яка годуе його численну сiм’ю, переливалася на Повзонюкове поле.

Якимовi зашумiло в головi, до лиця пiдступила кров. Не пам’ятаючи себе вiд злоби й обурення, вiн помчався на Повзонюкiв берег.

– Ви що, Пилипе, ласку менi робите? – крикнув, важко дихаючи Повзонюковi в лице, – я й сам свое виорю!

– А я не твое орю, а свое.

– Ви, може, п’янi, що межу забули?

– А де межа? – Повзонюк повернув коней i почав рiзати другу скибу.

– Як, де межа! А кiлочки!

– Кiлочки! Можеш собi забивати iх, де хочеш, тiльки не в рiллю.

Якимовi кривда й бiль стиснули серце, i вiн кинувся до коней.

– Нi кроку далi, розбишако! – крикнув вiн, шарпаючи коней за вуздечки. – Нi кроку!

– Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, i вони, зваливши з нiг Якима, шарпнулись уперед. Яким пiднявся, позеленiлий вiд злостi, i кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по рiллi, потiм попадали й товкли один одного, поки не змучилися.