Процес (збірник)

, насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов'яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п'ять хвилин.

К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов'яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п'ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу.

Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.

К. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:

– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.

Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали.

– Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов'язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркiт, цього разу незрозумiлий, бо чоловiк, махнувши людям рукою, провадив далi: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запiзнень надалi вже не повинно бути. А тепер пiдiйдiть сюди!

Хтось зiскочив з помосту, звiльняючи мiсце К., i вiн пiднявся нагору. К. стояв бiля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що вiн був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стiл, а то й самого слiдчого.

Зате слiдчий нiтрохи не переймався таким дрiб'язком, сидiв собi спокiйно на стiльцi i, коли чоловiк, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, едину рiч, що лежала на столi. То був пошарпаний, схожий на шкiльний зошит блокнот, чимало аркушiв уже були мов обгризенi.

– Отже, – заговорив слiдчий, гортаючи зошита i немов стверджуючи кожне слово, – ви маляр?

– Нi, – вiдповiв К., – я перший прокурист великого банку.