Процес (збірник)

тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто вiдколи пiдвiвся iнспектор, дедалi незалежнiшим вiд усiх тих людей. Вiн грався з ними. К. мав намiр, якщо вони таки надумають пiти, податись услiд за ними аж до дверей на вулицю i пропонувати, щоб його заарештували. Через те вiн знову став запитувати: – Як я можу пiти до банку, якщо я заарештований?

– Ось воно що, – протяг iнспектор, уже пiдiйшовши до дверей, – ви не зрозумiли мене. Ви, звiсно, заарештованi, але арешт не повинен заважати вам виконувати службовi обов'язки.

Крiм того, вам нема потреби змiнювати свiй звичний спосiб життя.

– Ну, такий арешт – не така вже й погана рiч, – мовив К. i пiдступив до iнспектора.

– А я iнакше й не думав, – вiдказав той.

– Тепер, здаеться, менi вже й не треба повiдомляти про арешт, – сказав К., пiдступаючи ще ближче. Але пiдступили й решта людей, i тепер усi зiбралися на невеличкому тiсному клаптику бiля дверей.

– Це був мiй обов'язок, – мовив iнспектор.

– Дурний обов'язок, – не поступався К.

– Можливо, – вiдповiв iнспектор, – але на такi балачки ми тiльки марнуемо час. Я зрозумiв, нiби ви хочете йти до банку. Оскiльки ви прискiпуетесь до кожного слова, я додам: я вас аж нiяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок i зробити ваше прибуття до банку якомога непомiтнiшим, я тримав тут для вас цих трьох добродiiв, ваших колег.

– Як? – закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох.

Тi невиразнi, недокрiвнi молодики, яких вiн завжди пам'ятав лише як групу на фотографiях, справдi працювали в його банку, але це не колеги, називати iх так було б занадто, i саме це слово виказувало прогалину в iнспекторовiй усеобiзнаностi; але, хай там як, вони таки обiймали якiсь дрiбнi банкiвськi посади.

Як це К. не помiтив iх? Як вiн, напевне, переймався iнспектором i вартою, що навiть не пiзнав цих молодикiв! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, бiлявого Кюлiха з запалими очима i Камiнера, чие обличчя внаслiдок хронiчного скорочення м'язiв завжди сяяло нестерпною посмiшкою.

– Доброго ранку! – привiтався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. – Я навiть не впiзнав вас. Що ж, ходiмо тепер на роботу?

Хлопцi, смiючись, кивнули головами й запопадливо, немов тiльки й чекали митi, коли К. згадае про залишений у своiй кiмнатi капелюх, усiм гуртом, виявивши саме цим свою збентеженiсть, побiгли по капелюха. К.