Замок

І Фрiда, нiби вiдчувши його пiдтримку, стиснула кулак, стукнула ним у дверi i крикнула:

– А я iз землемiром! Я iз землемiром!

Тут Кламм затих. Але К. став бiля Фрiди на колiна й озирнувся в тьмяному передсвiтанковому свiтлi. Що трапилося? Що тепер буде з його сподiваннями? Чого йому тепер хотiти вiд Фрiди, коли все вже втрачено? Замiсть того щоб обережно просуватися вперед, враховуючи могутнiсть ворога i масштабнiсть мети, вiн цiлу нiч вовтузився в пивних калюжах, вiд iхнього смороду тепер паморочилося в головi.

– Що ти наробила? – сказав вiн у простiр перед собою. – Для нас обох тепер усе втрачено.

– Нi, – заперечила Фрiда, – тiльки для мене все втрачено. Але я знайшла тебе. Тiльки не хвилюйся. Подивися, як цi двое смiються.

– Хто? – запитав К. i повернувся.

На шинквасi сидiли обидва його помiчники, трохи невиспанi, але веселi, таке задоволення давало iм вiдчуття добре виконаноi роботи.

– Що вам тут потрiбно? – закричав К., так нiби вони були у всьому виннi.

Вiн пошукав бiля себе нагайку, що ii Фрiда кинула ввечерi.

– Нам потрiбно було тебе знайти, – сказали помiчники. – Ти не спустився до нас, до корчми, тодi ми пiшли шукати тебе до Варнави, а потiм урештi знайшли тут. Ми сидимо тут цiлу нiч. Легкою цю службу не назвеш.

– Ви потрiбнi менi вдень, а не вночi, – сказав К. – Ідiть геть!

– Зараз день, – вiдповiли вони й не зрушили з мiсця.

Справдi був уже день, ворота вiдчинилися, селяни разом iз Ольгою, про яку К. цiлком забув, зайшли досередини. Ольга була жвавою, як i ввечерi, хоча ii одяг i волосся виглядали жахливо.

Ще стоячи у дверях, вона пошукала очима К.

– Чому ти не пiшов зi мною додому? – запитала вона майже зi сльозами в голосi. – Через цю жiнку! – це вона повторила кiлька разiв.

Фрiда, яка на кiлька хвилин зникла, повернулася з невеличким вузликом у руках. Ольга сумно вiдiйшла вбiк.

– Ми можемо йти, – сказала Фрiда.

Було само собою зрозумiло, що вона збираеться йти до заiзду «Бiля мосту». І вони вирушили процесiею в складi К.

, Фрiди i помiчникiв. Селяни демонстрували Фрiдi свою зневагу, iх можна було зрозумiти, адже досi вона була з ними занадто суворою; один навiть взяв палицю i робив вигляд, нiби не випустить нiкого, поки Фрiда не перескочить через палицю, та достатньо було ii погляду, щоб вiн облишив цю розвагу. На вулицi, в снiгу, К. зiтхнув трохи вiльнiше. Опинитися на свiжому повiтрi було великим щастям, це полегшувало труднощi шляху, якби К. був сам, йому йшлося б ще легше.