Пригоди Гекльберрі Фінна

Вона пiдвелася й принесла свинець назад, а потiм узяла трохи пряжi й попросила, щоб я допомiг ii розмотати. Накинувши менi свою пряжу на обидвi руки, господиня почала змотувати ii в клубок, та все роз-повiда та й розповiда про себе й свого чоловiка. Аж раптом урвала та й каже:

– Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колiнах, щоб був напохватi.

І вона кинула менi свинець на колiна, а я вмить упiймав його, стиснувши ногами. А далi вона побалакала зi мною ще хвилинку i раптом, знявши пряжу з моiх рук, глянула дуже лагiдно менi просто в обличчя та й каже:

– Ну, то яке ж твое справжне iм’я?

– Т-та що ви кажете, мем?

– Яке ж твое справжне iм’я? Бiлл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке iнше?

Я затремтiв, як осика, i не знав, що менi робити.

А проте сказав:

– Будь ласка, не смiйтеся з бiдного дiвчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я…

– Нi, ти не пiдеш. Сядь на мiсце й сиди. Я тебе не скривджу i нiкому про тебе не скажу. Ти тiльки звiр менi свою таемницю, не крийся вiд мене. Я тебе не викажу; бiльше того – я тобi допоможу.

І мiй старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, втiкач-пiдмайстерко – та й уже. Ну, та дарма! Це невеликий грiх. З тобою погано поводились, i ти взяв та й утiк. Бог з тобою, синку, я нiкому й слова не скажу про тебе. А тепер розказуй менi всю чисто правду – будь розумний хлопчина.

Тодi я подумав, що нема чого далi хитрувати та прикидатися, краще я розповiм iй усе, як воно було насправдi, але й вона мусить додержати свого слова. І я розповiв iй, що батько й мати моi померли, а мене вiддали старому скупердязi фермеровi, що живе миль за тридцять вiд рiчки; старий поводився зi мною так погано, що я не мiг цього довше терпiти; вiн подався кудись днiв на два, от я й використав цю нагоду, поцупив стару сукню в його дочки та й утiк; за три ночi пройшов цi тридцять миль.

Ішов я ночами, а на день десь ховався i спав; я захопив iз собою з дому торбинку з хлiбом та м’ясом, i харчiв вистачило менi на всю дорогу. Я ще додав, що дядько мiй, Абнер Мур, напевне, подбае про мене, ось чому я й прийшов сюди, у Гошен.

– Гошен, дитино? Та це ж зовсiм не Гошен. Це Сент-Пiтерсберг. Гошен за десять миль вище по рiчцi. Хто тобi сказав, що це Гошен?

– Якийсь чоловiк; я його зустрiв сьогоднi удосвiта, саме тодi, коли збирався податися до лiсу, щоб виспатись. Вiн сказав менi, що на роздорiжжi я мушу повернути праворуч, i за п’ять миль буде Гошен.

– Та вiн напевне був п’яний. Вiн спровадив тебе зовсiм не туди, куди слiд.