Пригоди Гекльберрі Фінна

 – Таж чаклун може викликати силу-силенну духiв, i вони посiчуть тебе на капусту, перш нiж ти встигнеш оком змигнути. Вони такi заввишки як дерево, а завтовшки як церква.

– Ну то й що! – кажу я. – А коли й ми викличемо духiв, щоб вони допомогли нам, то хiба ж ми не зможемо тодi завдати чосу отим другим чаклунам?

– Та як же ти iх викличеш?

– Не знаю. А як же тi викликають?

– Як? Вони труть чимось стару бляшану лампу або залiзного персня, i тодi духи прожогом злiтаються до них; здiймаеться вихор, гуркоче грiм, блискавиця кругом креше, дим так i клубочиться, i все, що тiльки духам накажеш, вони слухняно виконують у ту ж мить.

Їм зовсiм не важко вирвати з землi цiлу вежу й торохнути нею по головешцi чи то директора недiльноi школи, чи то iншого кого.

– Хто ж примушуе iх отаке витворяти?

– Як то хто? Та кожен, хто потре лампу чи персня. Вони скоряються тому, хто тре лампу чи персня, i повиннi виконувати все, що вiн iм накаже. Якщо накаже iм побудувати палац сорок миль завдовжки iз самих тiльки дiамантiв i наповнити його вщерть жувальною гумкою або чим тобi заманеться та викрасти дочку китайського iмператора, щоб ти мiг з нею одружитися, – вони повиннi виконати все це.

Та ще й протягом однiсiнькоi ночi, перш нiж зiйде сонце. Навiть бiльше: вони мусять тягати цей палац по цiлiй краiнi, хоч куди б тобi заманулося, втямив?

– Знаеш, – кажу я, – як на мене, вони просто бовдури, якщо не залишать такого палацу собi, замiсть того щоб клеiти дурня, тягаючи його по всiх свiтах.

Скажу бiльше: якби я був духом, то нiзащо не покинув би своiх справ i послав би до всiх чортiв, а не полетiв би до якогось там лобуряки через те, що той тре стару бляшану лампу!

– Казна-що мелеш, Геку Фiнне! Таж хочеш ти чи не хочеш, а мусиш з’явитися до нього, коли вiн потре лампу.

– Що?! Це, якщо я буду заввишки як дерево, а завтовшки як церква? Ну, гаразд, я таки з’явлюся до нього, але втру йому доброго перцю з маком, – зажену на найвище дерево, яке тiльки знайдеться в тих краях.

– Ану тебе к бiсу, Геку Фiнне! Ти зовсiм не розумiешся на тому, дурний-бо як колода!

Я думав про все це днiв зо два, зо три i вирiшив сам подивитися, чи е в цьому хоч крихта правди. Взяв стару бляшану лампу та залiзного персня й подався до лiсу; тер я iх, тер – аж упрiв, як iндiанець. Думалося: вибудую собi палац та й продам його; але нiчогiсiнько з того не вийшло, бо духи так i не з’явилися. Тодi я вирiшив, що всi тi небилицi Том Сойер сплiтае сам.