Білий Зуб = White Fang

Охоплений цiкавiстю, вiн навiть забув, що це страшний звiр – людина. А в того пiд руками творилось якесь диво. З гiлля й моху раптом почало здiйматися щось подiбне до туману. А внизу закрутилося щось живе, на колiр таке, як сонце в небi. Бiлий Зуб нiчого не знав про вогонь. Тiеi митi вiн вабив його до себе, як у днi раннього дитинства просвiт печери. Вiн пiдлiз до самого полум'я. Вiн чув, як Сивий Бобер засмiявся, але в тому смiховi знов-таки не було нiчого погрозливого. Тодi вiн ткнувся носом у вогонь, а заразом висунув i свiй маленький язик.

У першу мить вiн зацiпенiв. Невiдоме, причаiвшись серед моху й гiлля, люто схопило його за нiс. Несамовито заскавчавши, вiн вiдскочив назад.

Почувши його голос, Кайч з диким гарчанням рвонула цiпок i кидалася, мов скажена, не маючи змоги прийти на помiч синовi. Сивий Бобер ляскав себе по стегнах i весело смiявся, розповiдаючи всiм про те, що трапилося з вовченям. Увесь табiр голосно реготав. А Бiлий Зуб – нещасне безпорадне малятко – сидiв на заднiх лапах i жалiбно квилив.

Йому ще нiколи не було так боляче. У нього i нiс i язик були обпеченi живою iстотою, що виникла пiд руками Сивого Бобра i була схожа кольором на сонце. Вiн усе вив i вив, але кожен його зойк люди зустрiчали вибухами смiху. Вiн спробував утамувати бiль у носi язиком, але цей дотик був нестерпний, i в його скавчаннi почулося ще бiльше муки й розпачу.

І раптом йому стало соромно. Вiн збагнув, що таке смiх. Для нас це нерозв'язна загадка – звiдки тварини можуть знати, що з них смiються.

Але вони це напевно розумiють, так само як зрозумiв Бiлий Зуб. Йому стало соромно, що люди глузують з нього. Вiн повернувся й побiг. Вiн тiкав не вiд кусючого вогню, а вiд смiху, що взяв його за живе. Вiн побiг до Кайч, яка шалено рвалася з прив'язi, до единоi у свiтi iстоти, яка не смiялася з нього.

Надворi смеркло й спустилася нiч, а Бiлий Зуб усе лежав пiд боком у матерi. Нiс i язик у нього дуже болiли, але бiдолаху точила ще й бiльша мука.

Вiн засумував за домом. Почував якусь порожнечу й тужив за спокоем i тишею рiдноi рiчки й печери в скелi. Життя навколо нього стало занадто тiсне.

Тут товклося стiльки чоловiкiв, жiнок та дiтей. І всi вони галасували й дратували його. Не було просвiтку й вiд собак, якi без упину гризлися, сварилися i зчиняли страшенний гармидер. Вiд мирноi самотностi минулих днiв не лишилось i слiду. Тут у самому повiтрi буяло життя. Воно без угаву гудiло й дзижчало.