Білий Зуб = White Fang

Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньоi дружби з нею.

Невдовзi Бiлий Зуб почув якийсь дивний гамiр. Вiн швидко визначав усi явища i одразу ж догадався, що той гамiр зчиняють люди. За кiлька хвилин усе плем'я iндiанцiв вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловiкiв, жiнок та дiтей, i кожен з них нiс на собi табiрнi пожитки. З ними було багато й собак, якi теж, крiм щенят, були навантаженi поклажею. У мiшку мiцно прив'язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтiв.

Бiлий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впiзнав у них свою породу, хоч трохи й вiдмiнну. Але в ту мить, коли собаки вгледiли вовченя i його матiр, вони мало чим вiдрiзнялися вiд вовкiв. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинцiв. Вовченя настовбурчилося, загарчало i вишкiрило iкла назустрiч ворогам, але враз його збили з нiг. Почувши на собi гострi зуби напасникiв, вiн кусав i шматував лапи й животи, пiд якими опинився.

Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людськi крики, удари дрючкiв по спинах собак i iхне жалiбне скавчання.

За лiченi секунди Бiлий Зуб знов уже був на ногах. Вiн бачив, як люди дрючками й камiнням гнали собак, рятуючи його вiд лютих тварин його ж породи, яка чомусь була йому чужа. І хоч у його мозку звiсно, не було чiткого уявлення про таку абстрактну рiч, як справедливiсть, проте по-своему вiн розумiв, що люди справедливi, що вони законодавцi у свiтi i самi додержуються закону.

Його вразило, яким дивним способом виконували вони закон. Всупереч усiм вiдомим йому звiрам вони не билися зубами й пазурами. Вони вживали свою силу з допомогою мертвих речей. Мертвi речi корилися iхнiй волi. Дрюччя й камiння, кинуте цими чудними iстотами, як живе, лiтало в повiтрi i робило боляче собакам.

Останню собаку прогнали. Гармидер ущух. Бiлий Зуб зализував собi рани i мiркував над своiм першим знайомством зi зграею лютих тварин.

Вiн нiколи не думав, що на свiтi е ще такi звiрi, як вiн, його мати i Одноокий. Йому здавалося, що iх тiльки трое.

А тепер раптом виявилося, що таких, як вони, – багато. І десь у пiдсвiдомостi його точила досада, що звiрi однiеi з ним породи вже при першiй зустрiчi напали на нього. Було прикро йому i вiд того, що його матiр прив'язали до палицi, дарма що зробили це вищi iстоти – люди. Вiн почував, що це пастка, полон, хоч не знав нi полону, нi пастки.