Білий Зуб = White Fang

Узяли гору його незрiлi лiта й iнстинкт покiрностi. Вiн сiв на заднi лапи й заквилив. Але iндiанець, якого вiн укусив за руку, ще сердився i вдруге вдарив його по головi. Вовчик заскиглив iще дужче.

Четверо iндiанцiв так щиро реготали, що до них мимоволi приеднався i п'ятий, якого укусило маленьке звiреня. Вони оточили вовчика i весело смiялися з нього, а вiн усе скавчав вiд болю й переляку. Раптом вiн щось почув. Індiанцi теж почули. Вовчик знав, що це таке. Розiтнувши повiтря останнiм, бiльше переможним, нiж сумним виттям, вiн ураз замовк i став чекати свою матiр, жорстоку нездоланну матiр, яка вбивала все живе й нiчого не боялася.

Вона почула крики свого маленького сина i з несамовитим ревом мчала його рятувати.

Ще один величезний стрибок, i вона опинилася серед людей. Оскаженiвши вiд завзятоi материнськоi тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчиковi любо було дивитися на лють своеi заступницi. Вiн радiсно заскавчав i кинувся до матерi, а двоногi тварини вiдскочили вiд неi геть.

Вовчиця стала коло сина i, настовбурчившись, з приглушеним гарчанням дивилася на людей.

Морда в неi була грiзна i спотворена злобою; нiс зморщився вiд кiнчика аж до самих очей.

Раптом один з iндiанцiв крикнув:

– Кайч!

Це був нiби вигук здивування. Але вовченя почуло, що мати його якось враз принишкла.

– Кайч! – знову гукнув чоловiк, на цей раз суворо й владно.

І вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землi i з тихим скавчанням завиляла хвостом на знак миру.

Вовченя нiчого не розумiло. Воно було вкрай збентежене. Знову його сповнила пошана до людини. Інстинкт таки пiдказував йому правду. Мати це ствердила. Вона теж корилася людинi.

Чоловiк, що покликав вовчицю, пiдiйшов до неi. Вiн поклав iй на голову руку, i вона ще нижче прихилилася до землi. Вона не вкусила його й не збиралася вкусити. Іншi теж пiдiйшли, торкали ii, гладили, а вона й не думала гнiватися. Люди були страшенно схвильованi, i в них iз рота вилiтала сила всяких звукiв.

Але в тих звуках вовченя не вчуло нiчого небезпечного i згорнулося коло матерi. Час вiд часу воно злегка настовбурчувалося, але щосили намагалося бути смирним.

– Тут немае нiчого дивного, – мовив один з iндiанцiв. – Батько в неi був вовк. Щоправда, мати була собака. Але хiба мiй брат не прив'язував ii на три ночi в лiсi пiд час парування? Тож батько Кайч – вовк.

– Ось уже рiк, Сивий Бобер, як вона втекла, – сказав другий iндiанець.