Білий Зуб = White Fang

Вiд рiчки до Генрi пiд дерева сунуло четверо саней, i за кiлька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тiло в центрi пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечi i штовхали, щоб привести до тями. Бiдолаха глянув на них, мов п'яний, i промурмотiв якимсь чудним сонним голосом:

– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку iла собачi харчi, потiм з'iла i собак… потiм з'iла Вiлла…

– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомцiв у саме вухо i грубо струснув його за плечi.

Генрi повiльно похитав головою.

– Нi, його вона не з'iла… Вiн там, на деревах коло останньоi стоянки.

– Мертвий? – заволав незнайомець.

– І в трунi, – вiдповiв Генрi i нетерпляче скинув чужу руку зi свого плеча. – Дайте вже менi спокiй… Я вкрай знемiгся… На добранiч…

Повiки в нього затремтiли й стулилися. Пiдборiддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повiтрi вже лунало голосне хропiння.

Чути було ще й iншi звуки, далекi й невиразнi. То було голодне виття вовчоi зграi, яка, не вполювавши людини, побiгла по iншому слiду.

Частина друга

1

Бiй зубами

Вовчиця перша вчула людськi голоси й скавчання собак i перша вiдскочила вiд безпорадноi людини, замкненоi в колi пригаслого вогню. Зграя нiзащо не хотiла кидати вже загнану в закуток здобич i кiлька хвилин не рушала з мiсця, прислухаючись до нових звукiв. Потiм враз кинулася по слiдах вовчицi.

На чолi бiг великий сiрий вовк – один з вожакiв. Це вiн повiв зграю слiдом за вовчицею.

Коли хтось iз честолюбних молодших вовкiв наважувався забiгти наперед, вiн люто гарчав i впинався в смiльчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бiгла по снiгу, вiн прискорив ходу й наздогнав ii.

Тепер вовчиця бiгла поруч з вожаком, немов це було ii законне мiсце, i в ногу з усiею зграею. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, вiн не гарчав i не вискалювався. Навпаки, вiн, видно, ставився до неi дуже приязно, навiть приязнiше, нiж вона хотiла. Вiн намагався бiгти якнайближче до неi, i коли пiдсувався занадто близько, то вже не вiн, а вона гарчала, вишкiривши зуби.

Інодi вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Вiн i тодi не гнiвався, а тiльки вiдскакував убiк i деякий час незграбно бiг поперед неi, як засоромлений сiльський тюхтiй.

У нього оце тiльки й було клопоту, а вона мала ще багато й iншого. З другого боку вiд неi бiг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слiдами багатьох боiв.