Пригоди Тома Сойєра

Том з’явився на узбiччi вулицi з вiдром вапна та довгою малярською щiткою в руках. Вiн змiряв оком паркан, i вся його радiсть умить розвiялась, а душу сповнила глибока туга. Тридцять ярдiв дощаного паркана заввишки дев’ять футiв! Увесь свiт здався йому нiкчемним i безглуздим, а саме життя – важенним тягарем. Зiтхнувши, вiн умочив щiтку у вiдро й провiв нею по верхнiй дошцi паркана, тодi зробив те саме ще й ще раз i, порiвнявши жалюгiдну бiлу смужку з безмежним небiленим обширом, скрушно сiв на огорожку коло дерева.

Із хвiртки, наспiвуючи «Дiвчата з Буффало», пiдстрибцем вибiг Джiм з бляшаним вiдром у руцi. Ходити по воду до мiськоi помпи звичайно здавалося Томовi марудним дiлом, але тепер вiн подумав, що це не так уже й погано. Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: бiлi й чорнi хлопцi та дiвчата, дожидаючи своеi черги, вiдпочивали там, мiнялись iграшками, сварилися, билися, пустували. Згадав i те, що хоча до помпи було всього якихось пiвтораста крокiв, Джiм нiколи не повертався з водою ранiш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати.

– Слухай, Джiме, – сказав Том, – давай я принесу води, а ти тут трохи побiлиш.

Джiм похитав головою i вiдповiв:

– Не можу, паничу Томе. Стара панi звелiли менi мерщiй iти по воду й не спинятися нiде дорогою. Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене бiлити паркан, то щоб я йшов собi й робив свое дiло, а про паркан вони самi подбають.

– Та не слухай ти ii, Джiме. Вона багато чого каже. Дай-но менi вiдро – я миттю зганяю. Вона й не знатиме нiчого.

– Ой нi, паничу Томе, боюся. Стара панi голову менi одiрвуть. Бачить Бог, одiрвуть.

– Вона? Та вона нiколи нiкого не скривдить, хiба що наперстком по головi стукне – а хто ж цього боiться? Говорить вона справдi всякi страхiття, але ж вiд тих балачок нiякоi шкоди, якщо тiльки вона сама не плаче… А я дам тобi кульку, Джiме. Бiлу, мармурову!

Джiм завагався.

– Бiлу мармурову кульку, Джiме! Це ж просто чудо.

– Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся староi панi…

– А ще, коли хочеш, я покажу тобi свою болячку на нозi.

Джiм був усього лише людина i перед такою спокусою встояти не мiг. Вiн поставив вiдро, взяв бiлу мармурову кульку й з величезною цiкавiстю схилився над великим пальцем Томовоi ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку.