Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Охоплений нараз безмежною нiжнiстю до молодших сестричок, вiн навiть вiддав Інгрiд блискучого гудзика, що йому подарував Аслак. Мала обiйняла брата за шию, а вiн пригорнув ii до себе.

– Моя люба крихiтко Інгрiд, ти не гнiваешся на мене?

– Нi, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снiгом скiльки тобi заманеться!

Раптом з сiней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе снiг. То прийшов батько! Настрiй вiн мав добрий та лагiдний, але це було ще гiрше.

– То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зiрвався зi стiни.

Мати поставила обiд на стiл.

– То як тут вам велося? – знову запитав батько, сiдаючи до столу й беручи до рук ложку.

Турбйорн не зводив з матерi погляду, а в очах бринiли сльози.

– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче iще щось додати. – Я вiдпустила Аслака на день.

«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн i ще запопадливiше заходився бавити Інгрiд, нiби нiщо на свiтi його не обходило.

Так довго батько ще зроду не обiдав, хлопчик лiчив кожен шматок, коли ж дiйшов до четвертого, закортiло йому пересвiдчитися, скiльки разiв доведеться загинати пальцi мiж четвертим та п’ятим шматком, i збився з рахунку.

Нарештi батько пiдвiвся з-за столу й вийшов надвiр. «Шибки, шибки!» – задзвенiло Турбйорновi у вухах, i вiн кинув оком, чи цiлi тi, що в хатi. Цiлi, на щастя, усi до единоi… Услiд за батьком надвiр вийшла й матiр.

Турбйорн посадив малу Інгрiд собi на колiна i сказав до неi так нiжно, аж дiвча вражено глянуло на нього:

– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричцi дуже хотiлося.

Турбйорн заспiвав, а самому ноги тремтiли зi страху:

Маленька квiтко,

Польова чiчко,

Послухай!

Як схочеш бути милою моею,

Розкiшного плаща тобi подарую

Із золота й оксамиту,

У перлах i самоцвiтах

Лала-ла-тра-ла-ла,

А сонце сяе доокола…

Інгрiд вiдповiдала:

Золота королево,

Перлиста королево,

Послухай!

Не хочу бути милою твоею,

Розкiшного плаща менi не даруй

Із золота й оксамиту,

У перлах i самоцвiтах,

Лала-ла-тра-ла-ла,

А сонце сяе доокола…

Дiти так розбавилися, що й не помiтили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина.

Турбйорн мiцнiше притулив до себе сестричку i, як не дивно, не впав зi стiльця. Батько мовчки вiдвернувся. Минуло з пiвгодини, а вiн i далi мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадiти, але не смiв вiрити, що все йому так легко минеться.