Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Вона була зовсiм маленького зросту, блiда на обличчi й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дiвчинки, але вона швидко заховалася вiд нього за материну спiдницю.

– Не чiпай мене!

– Вiн, мабуть, уперше в церквi, – мовила жiнка, поклавши руку йому на плече.

– Уперше, – пiдтвердив Семун. – Тому й вiдразу побився…

Турбйорн засоромлено звiв очi на жiнку, потiм глянув на Сюньове – дiвча видалося йому ще суворiшим, нiж дорослi.

Усi вийшли з церкви: старшi, бесiдуючи мiж собою, Турбйорн плiвся за Сюньове; щоразу, як вiн надто близько пiдходив до неi, вона тiснiше горнулася до матерi.

Зухвалого опецька нiде не було видно. Дорослi стали на морiжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кiлька разiв згадували Аслака, i, злякавшись, що мова зайде й про його нечемнiсть, вiдiйшов про всяк випадок подалi.

– Нiчого тобi тут слухати, – мовила матiр до Сюньове. – Вiдiйди собi вбiк, сонечко… Чуеш, що кажу!

Сюньове неохоче вiдiйшла. Турбйорн пiдступив ближче, не зводячи з неi очей, вона також не вiдводила погляду.

Отак стояли вони доволi довго й дивилися одне на одного.

– Фе! – нарештi озвалася дiвчинка.

– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.

– Фе! – повторила мала. – І не сором тобi?

– А що я такого зробив?

– Побився у церквi пiд час вiдправи… Фе!

– Коли ж то було!

Дiвчинка спантеличено замовкла, а тодi озвалася знову:

– То це ти Турбйорн Гранлiен?

– Я… А ти Сюньове Сульбакен?

– Так… Менi завжди казали, що ти дуже чемний.

– Це неправда. Я найгiрший з-помiж дiтей удома…

– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Вiн каже…

– Помовчи i йди геть звiдси! – долинуло з гурту дорослих.

Сюньове зупинилася на пiвдорозi до матерi, а тодi повернулася й спроквола пiдiйшла до Турбйорна.

– Це менi всi вуха протуркотiли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.

– Та-а, хiба iнодi, коли за книжкою сиджу, – вiдповiла Сюньове.

– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакенi, тролi, вiдьми та усяка чортiвня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а iншою пiдпираючись, як це робив Аслак.

– Мамо, мамо! Знаеш, що вiн каже? Вiн каже, що…

– Дай менi спокiй! І не пiдходь, доки не покличу! – урвала дiвчинку матiр.

Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кiнчика хусточки й смикаючи його зубами.