Кентервільський Привид (збірник)

А в Нью-Йорку вас чекае шалений успiх, будьте певнi! Я знаю безлiч людей, якi дали б сто тисяч доларiв за звичайного дiдуся, не те що за родинного привида!

– Не думаю, що менi сподобаеться Америка.

– Це тому, що в нас немае нi руiн, нi всяких дивовиж, – ущипливо мовила Вiрджинiя.

– Нi руiн, нi дивовиж? А ваш флот, а вашi звичаi?

– На все добре! Пiду попрошу тата, нехай залишить близнюкiв удома ще на тиждень.

– Будь ласка, не йдiть, мiс Вiрджинiе! – скрикнув привид. – Я такий самотнiй, такий нещасний, i я справдi не знаю, як бути далi.

– Якi дурницi! Треба просто лягти в лiжко i задмухнути свiчку. От не спати часом бувае тяжко, особливо в церквi. А заснути – це ж зовсiм легко. Навiть малi дiти це вмiють, а вони ж не надто розумнi.

– Я не спав уже триста рокiв, – тужливо мовив привид, i прекраснi голубi очi Вiрджинii широко розплющилися з подиву. – Триста рокiв я не спав, я так утомився!

Вiрджинiя дуже засмутилася, i вуста ii затремтiли, мов рожевi пелюстки.

– Бiдний, бiдний Привид, – прошепотiла вона. – І немае мiсця, де ви могли б спочити?

– Далеко-далеко звiдси, за сосновим лiсом, – вiдповiв вiн тихо й замрiяно, – е маленький сад. Трава там висока, густа, i в нiй свiтяться бiлi зорi квiток цикути, i соловей спiвае там усю нiч. Вiн спiвае всю нiч, i холодний кришталевий мiсяць дивиться згори, i велике тисове дерево простирае руки над сплячими.

Очi Вiрджинii затуманилися слiзьми, i вона сховала лице в долонi.

– Ви маете на увазi сад Смертi, – прошепотiла вона.

– Так, Смертi. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якiй темнiй землi, трави коливаються над головою, i слухаеш тишу… Немае нi завтра, нi вчора… Забути час, пробачити життя, спочити з миром… Ти можеш менi допомогти. Ти зможеш вiдкрити для мене ворота Смертi, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильнiша, нiж Смерть.

Вiрджинiя здригнулася, наче вiд холоду, i кiлька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це дiеться у страшному снi.

Привид заговорив знову, i його голос бринiв, мов зiтхання вiтру.

– Ти читала давне пророцтво на вiкнi бiблiотеки?

– Так, багато разiв! – вигукнула дiвчина, звiвши погляд. – Я добре його пам’ятаю. Воно написане такими чудними чорними лiтерами, що спершу й прочитати важко.