Ґолем

Приблизно кожнi тридцять три роки на наших вулицях вiдбуваеться одна подiя, нiби й не примiтна, та все ж наганяе жаху, i нема iй нi пояснення, нi виправдання.

Щоразу нiкому невiдомий чоловiк монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдутi, надходить зi Старошкiльного провулку, ступае розмiреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здаеться, ось-ось зашпортаеться i впаде. Вiн простуе еврейським мiстом i раптом… стае невидимим.

Зазвичай звертае у якийсь завулок i зникае.

Однi кажуть, що вiн робить коло й повертаеться туди, звiдки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Іншi, спраглi сенсацiй, стверджують, нiби бачили його, коли вiн, вигулькнувши з-за рогу, йшов iм назустрiч. Вони начеб виразно зрiли його постать, та поступово вона малiла, як постать людини, що прямуе удалечiнь, доки й зовсiм зникала.

Шiстдесят шiсть рокiв тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую – тодi я ще був зовсiм малим хлопчаком – будiвлю у Старошкiльному провулку обшукали згори донизу.

Було встановлено, що в тому домi справдi iснувала кiмната з гратами на вiкнах, яка не мала нi входу, нi виходу. В усiх вiкнах вивiсили бiлизну – так i виявили ту замуровану кiмнатку. А що проникнути до неi не було способу, один чоловiк спустився з даху на мотузцi, аби зазирнути досередини. Ледве вiн дiстався до вiкна, мотузка обiрвалася, i нещасний впав на брукiвку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до новоi спроби, нiхто до пуття не мiг згадати, де те вiкно е.

Я сам зустрiвся з Големом уперше у своему життi десь тридцять три роки тому. Вiн простував менi назустрiч прохiдним двором, ми ледь не зiштовхнулися.

Ще й нинi не тямлю, що сталося тодi зi мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постiйно сподiватися зустрiчi з Големом!

Ще до того як уздрiти його, щось у менi – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Голем! Тiеi ж митi хтось вигулькнув з темряви пiдворiтнi й промайнув повз мене.

Вiдповiдаючи, я вiдчував, як мiй язик ледве повертаеться, насилу виборсуеться iз зацiпенiння, хоча ще мить тому нiчого подiбного не було.

Я був вражений, що можу рухатися, я усвiдомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралiчем.