Ґолем

Пунш

Ми вiдчинили вiкно, щоб вивiтрити тютюновий дим з моеi крихiтноi кiмнатки.

Холодний нiчний вiтер прохопився досередини, налетiв на скудлаченi пальта, що висiли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

– Достойний головний убiр Прокопа хоче полетiти собi геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкi криси якого гойдалися, мов чорнi крила.

Йосуа Прокоп весело пiдморгнув.

– О, вiн хоче… – кивнув вiн. – Напевно, хоче…

– До Лойзичека на танцi… – вставив i свое слово Фрiзландер.

Прокоп засмiявся, вiдбиваючи рукою такт пiд тонке завивання зимового вiтру понад дахами. Потiм вiн зняв зi стiни мою стару розбиту гiтару, удав, нiби грае на ii порваних струнах, i бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пiсеньку.

– Як ловко вiн оволодiв тюряжним жаргоном, – засмiявся Фрiзландер, пiдхоплюючи куплет.

– Цю потiшну пiсеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мiшiгений Нефталiй Шафранек у зелених окулярах, а йому пiдкидае новi куплети, приграючи на гармонiцi, розцяцькована бабега, – пояснив менi Цвак.

– Мусите якось пiти з нами до тоi кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’емо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинiшнього дня народження!

– Так, так, ходiмо з нами, – пiдхопив Прокоп, зачиняючи вiкно. – Таке варто побачити!

Далi ми пили гарячий пунш, поринувши у власнi роздуми.

Фрiзландер вистругував дерев’яну ляльку-марiонетку.

– Ви нас цiлком вiдрiзали вiд зовнiшнього свiту, Йосуа, – урвав тишу Цвак.

– Вiдколи ви зачинили вiкно, нiхто й слова не вимовив…

– Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вiтер ворушить неживi речi, – квапно вiдповiв Прокоп, мовби вибачаючись за свое мовчання. – Який чудернацький вигляд мають мертвi предмети, раптом урухомленi! Хiба нi? Якось бачив на безлюднiй площi, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельнiй битвi, клаптi паперу, хоча я не вiдчував жодного подмуху вiтру, бо сховався за стiною будинку.

Потiм клаптi нiби заспокоювалися, та за мить, охопленi скаженим шалом, знову пiдхоплювалися i мчали в безсенсовнiй лютi, збивалися купою у закутку мiж будинками, щоб наново розсiятися i врештi-решт зникнути за рогом…

Лише товста газета не встигала за ними, знавiснiло билась на брукiвцi, нiби задихалася, хапаючи ротом повiтря.

Невиразна пiдозра зродилася тодi в менi, що й ми, живi iстоти, чимось схожi на це паперове клоччя.