Ґолем

Здаеться, нiби вони сплять пiд навислим похмурим небом, нiхто й не здогадаеться про iхне незриме життя, затаену ворожiсть, яку вони iнодi випромiнюють, коли осiннiй вечiрнiй туман заповзае у провулок й допомагае iм приховати тиху, ледь помiтну гру мiмiки.

За весь прожитий тут вiк я упевнився – i тiеi певностi вже нiяк не позбутися, – що певноi нiчноi пори i на розвиднi будинки жваво ведуть помiж собою тихi, потайнi перемовини. Інодi iхнi стiни пронизуе незбагненний, ледь вiдчутний дрож, шерехи перебiгають дахами й скочуються ринвами вниз – ми байдуже сприймаемо тi звуки своiми притупленими вiдчуттями, не дошукуючись iхньоi причини.

Часто снилося менi, наче я прислухаюся до примарного життя цих будинкiв, i зi страхом та подивом довiдувався, що саме вони е справжнiми таемними господарями вулицi, можуть дiлитися з нею своiм життям i почуваннями, а потiм знову всотувати iх у себе – вдень позичати мешканцям, якi знайшли тут притулок, а вночi вiдбирати з лихварськими вiдсотками.

Перепускаючи через свою свiдомiсть цих чудних людей, що мешкають тут, наче тiнi, мов створiння, не народженi з лона матерi, якi у своiх помислах та дiяннях здаються безладно злiпленими докупи, я дедалi бiльше схиляюся до думки, що такi сни таять у собi приховану iстину, вона ж наяву розсмоктуеться, залишаючи в душi слабкий вiдгомiн побаченоi барвистоi казки.

Тодi в моiй пам’ятi нишком знову зринае легенда про примарного Голема, штучну людину, яку колись тут, у гетто, створив iз стихiй один рабин, що добре знався на кабалi, а потiм оживив його для бездумного автоматичного iснування, уклавши йому за зуби магiчну тетраграму.

І гадаеться менi, що, як i той Голем, що обернувся глиняним бевзем тiеi ж митi, як йому вийняли з рота таемничi знаки життя, так i всi цi люди мусять умить впасти замертво, позбавленi душi, досить згасити в iхньому мозку якусь крихiтну iстину, незначне поривання чи, можливо, навiть безсенсовну звичку – одним, i неясне очiкування чогось абсолютно невизначеного, невловного – iншим.

Якого ж вiчного, непозбавного страху сповненi цi створiння!

Їх не видно за працею, та все ж вони рано прокидаються, при першому проблисковi нового дня, i чекають, затамувавши подих, мов на жертовнi дари, яких нiколи не дочекатися.

А якщо справдi трапляеться, хтось переступае iхнi володiння, якийсь беззахисний приблуда, коштом якого можна поживитися, iх раптом опосiдае глевкий страх, заганяе знову по своiх кутках, змушуе, тремтячи, вiдмовлятися вiд будь-яких намiрiв.