Повернення Казанови. Царство снів

Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгiдним, навiть занедбаним. Казановi вiдразу впало у вiчi розбите вiкно на першому поверсi; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкоi присадкуватоi вежi, яка трохи незграбно увiнчувала будiвлю. Зате вхiднi дверi прикрашала витончена рiзьба. Опинившись у передпокоi, Казанова завважив, що всерединi замок добре зберiгся, принаймнi краще, нiж можна було припустити, судячи з фасаду.

– Амалiе! – на повен голос гукнув Олiво, аж луна вдарилася у високi склепiння.

Але Амалiя ще ранiше з’явилася на сходах, невидима для прибульцiв, якi зi слiпучого сонця увiйшли в присмерк передпокою. Гострi очi Казанови зберегли здатнiсть пронизувати навiть темряву ночi, тому скорiш за Олiво помiтили господиню дому. Казанова усмiхнувся i вiдразу вiдчув, як усмiшка омолодила його обличчя. Амалiя аж нiяк не погладшала, чого вiн боявся, залишилася стрункою i молодявою.

– Яка несподiванка! Яке щастя! – нiтрохи не знiтившись, вигукнула вона, жваво збiгла сходами й пiдставила гостевi щiчку для поцiлунку, а Казанова щиро обiйняв ii, мов давню приятельку.

– І я повинен повiрити, що Марiя, Нанетта й Терезiна – вашi рiднi доньки, Амалiе? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зi збiглого часу, таке можливо…

– Судячи з усього iншого – теж, – додав Олiво. – Можете менi повiрити, пане шевалье!

– То ти, мабуть, спiзнився через зустрiч з шевалье, Олiво? – запитала Амалiя, дивлячись на гостя затуманеним вiд спогадiв поглядом.

– Так воно й було, любонько. Та попри спiзнення, сподiваюсь, нас таки чимось нагодують?

– Звiсно, ми з Марколiною, хоч i гинули з голоду, самi до столу не сiдали.

– А чи не стачить вам ще трохи терпiння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.

– Зараз я вам покажу вашу кiмнату, – заметушився Олiво.

Олiво рушив попереду догори сходами на галерею, яка чотирикутником опоясувала передпокiй; з далекого кутка галереi ще вище вели вузькi дерев’янi схiдцi. Нагорi Олiво вiдчинив дверi до вежi i, стоячи на порозi та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромноi кiмнати для гостей.