Повернення Казанови. Царство снів

Верхiв’я дерев громадилися темними кронами з гостро окресленими контурами над головами, i Казановi пригадався iнший таемничий сад, у якому вiн безмiр рокiв тому чекав поночi на свою кохану.

– Мурано, – прошепотiв вiн сам до себе й здригнувся. – На одному островi поблизу Венецii е монастирський сад, у якому я бував востанне кiлька десятилiть тому… Там уночi линули такi ж пахощi, як ось зараз тут!

– Може, ви ще й ченцем були? – жартома поцiкавилася маркiза.

– Майже, – вiдповiв, усмiхнувшись, Казанова й доволi правдоподiбно розповiв, як венецiйський патрiарх взяв його, тодi ще п’ятнадцятирiчного хлопчика, послушником, але, подорослiшавши, вiн не захотiв бiльше носити монашу рясу.

Абат згадав про мiсцевий жiночий монастир i настiйно радив Казановi – якщо вiн там iще не побував – конче його вiдвiдати. Олiво жваво пiдтримав абата, вихваляв красу старовинноi, похмуроi будiвлi й мiсцевостi, де стояв монастир; мальовничу дорогу, що вела туди.

До речi, вiв далi абат, iгуменя монастиря, сестра Серафiна – надзвичайно освiчена жiнка, герцогиня з походження, – висловила у листi до нього (письмово, бо в тому монастирi дотримуються обiтницi вiчного мовчання) бажання побачитися з Марколiною, чутки про вченiсть якоi дiйшли й до неi.

– Сподiваюся, Марколiно, – мовив Лоренцi, уперше звернувшись безпосередньо до неi, – ви не дозволите спокусити себе й не захочете стати послiдовницею герцогинi-iгуменi?

– Чого б це я мала спокушатися? – весело вiдповiла Марколiна. – Свою свободу можна зберегти й без обiтниць, ще й лiпше, скажу я вам, бо будь-яка обiтниця – це примус.

Казанова сидiв поряд з нею. Вiн не наважувався навiть легенько торкнутися ii ноги чи притулитися колiном до ii колiна: вираз жаху й обридження у ii поглядi – а так неодмiнно б сталося, уже втрете, – спровокував би його на якийсь навiжений вчинок. Вечеря йшла своiм ходом, келихи спустошувалися, а розмови за столом ставали дедалi галасливiшими й збудженiшими. Отодi вiн раптом знову, наче десь здалеку, почув голос Амалii.

– Я розмовляла з Марколiною.

– Про мене… – шалена надiя спалахнула в душi Казанови.

– Тихiше! Про тебе не було мови, лише про ii плани на майбутне. Кажу тобi ще раз: вона нiколи не належатиме жодному чоловiковi!

Олiво, який занадто захопився вином, неочiкувано пiдвiвся з-за столу з келихом у руцi й, безпомiчно белькочучи, заговорив про високу честь, яку виявив його скромнiй господi дорогий друг шевалье фон Сенгаль.