Повернення Казанови. Царство снів

– У наших краях поширилися чутки, – озвався маркiз, неприродно худий i ще на кiлька цолiв вищий за Казанову чоловiк, – що сюди прибув шевалье фон Сенгаль i зупинився у свого приятеля Олiво. Незвичайне то, мабуть, вiдчуття, носити таке славетне iм’я.

– Ви дуже люб’язнi, маркiзе, – вiдповiв Казанова. – Я ще не втратив надii заслужити собi слави, але почуваюся, тим часом, дуже далеким вiд неi. Сподiваюся, праця, якою нинi зайнятi всi моi помисли, наблизить мене до мети.

– Можемо тут трохи скоротити шлях, – запропонував Олiво, звертаючи на польову дорогу, яка провадила просто до мурiв його саду.

– Праця? – перепитав маркiз трохи спантеличено. – Дозвольте поцiкавитися, про яку це працю ви мовите, шевалье?

– Якщо вже ви запитуете, маркiзе, то i я, зi свого боку, змушений запитати вас, про яку це славу ви щойно згадували?

При цьому Казанова виклично глянув у колючi очi маркiза. Бо, хоч вiн i чудово знав, що нi його фантастичний роман Ікосамерон, анi тритомне Спростування «Історii венецiйського уряду» Амелота не принесли йому якоiсь надзвичайноi письменницькоi популярностi; Казановi будь-що праглося задемонструвати, що iнша слава його не цiкавить, i вiн зумисне вдавав, нiби не розумiе обережних, скрадливих зауваг та натякiв маркiза, який, вочевидь, мiг уявляти собi Казанову лише знаменитим жiночим спокусником, картярем, торгашем, полiтичним емiсаром – та ким завгодно, тiльки не письменником.

– Як не крутiть, е таки лишень один Казанова, – зрештою, ввiчливо зауважив вiн, трохи знiяковiвши.

– У цьому ви теж помиляетеся, маркiзе, – холодно заперечив Казанова. – Я не сам у родинi. Ім’я одного з моiх братiв, художника Франческо Казанови, добре вiдоме в мистецьких колах.

З’ясувалося, що i в цiй сферi маркiз не чувся у рiднiй стихii, тому перевiв розмову на своiх знайомих в Римi, Неаполi, Мiланi та Мантуi, з якими, на його припущення, мiг перетинатися Казанова.

– Для розваги, – додав вiн. – Десь з пiвгодини перед сном, але, загалом, я вже майже вiдмовився вiд такого гайнування часу…

– Шкода, – зiтхнув маркiз. – Не буду приховувати, пане шевалье, що все життя мрiяв помiрятися з вами силами чи то в картах, чи – ще в юнi роки – в чомусь iншому.