Повернення Казанови. Царство снів

– Що ти собi понавигадувала, Амалiе? Гадаеш, я приiхав сюди, щоб наставити роги твоему добропорядному чоловiковi?

– Навiщо так кажеш, Казаново? Знову належати тобi – не обман i не грiх!

Казанова голосно засмiявся.

– Не грiх? Чом не грiх? Бо я старий чоловiк?

– Ти не старий. Нiколи старим для мене не будеш! У твоiх обiймах я вперше зазнала солодкоi розкошi, i, мабуть, саме з тобою судилося зазнати ii востанне.

– Востанне? – глузливо перепитав Казанова, хоча слова жiнки й зворушили його. – На це мiй друг Олiво, напевно, заперечив би.

– З ним, – зашарiлася Амалiя, – це подружнiй обов’язок, можливо, навiть трохи задоволення, але не блаженство… нiколи його й не було…

Вони не дiйшли до кiнця алеi, нiби боялися надто наблизитися до морiжка, де бавилися дiти й Марколiна. Мов наперед умовившись, мовчки повернули назад i невдовзi опинилися бiля будинку. На торцi одне вiкно нижнього поверху було вiдчинене навстiж. У сутiннiй глибинi кiмнати Казанова розгледiв вiдслонений полiг, за яким виднiлося узнiжжя лiжка.

– Покiй Марколiни? – поцiкавився Казанова.

Амалiя кивнула.

– Вона тобi подобаеться? – запитала з удаваною веселiстю й наче без жодних пiдозр.

– Гарненька…

– Гарна й добропорядна.

Казанова знизав плечима, нiби даючи зрозумiти, що не це його цiкавило. А тодi запитав:

– Якби сьогоднi ти вперше побачила мене, чи впав би я тобi в око, Амалiе?

– Не знаю, чи змiнився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тодi, яким бачила тебе завжди… навiть увi снi.

– Та придивись до мене, Амалiе! Чоло у зморшках, складки на шиi! Глибокi борозни вiд очей до скронь! А ось тут… тут бракуе кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А цi руки, Амалiе! Глянь на цi руки! Пальцi, мов кiгтi… жовтi плями на нiгтях… А жили – синi й набряклi… Руки старця, Амалiе!

Жiнка взяла простягнутi руки у своi долонi й з побожнiстю поцiлувала iх одна по однiй у затiнку алеi.

– А сьогоднi вночi хочу цiлувати твоi уста, – промовила вона з сумирною нiжнiстю, яка лиш розсердила його.

Неподалiк вiд них, на краю морiжка, лежала в травi, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколiна; дiти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою i перехопила волан, голосно засмiялася, дiти навалилися на нею купою; вона борсалася, вiдбиваючись вiд них, кучерi розметалися навсiбiч. Казанова затремтiв.

– Не цiлуватимеш ти нi моiх уст, анi рук, – гостро вiдрiзав вiн Амалii.