Орлеанська діва

I справдi дивно: тут, серед поган,

Найперший серед франкiв-християн!

Що ж, – легко я розвiю цей туман:

Хрещення – не рятунок це для того,

Хто злочинами душу забруднив, —

А цей Хлодвiг себе грiхами вкрив,

Було жорстоке, люте серце в нього;

Ось через що – подумайте самi —

Його святий не врятував Ремi.

Серед царiв могутнiх та величних,

Оселених в падолi мук довiчних,

Був також i великий Костянтин.

«О доле! – здивувався францисканець, —

Та як же мiг сюди потрапить вiн,

Фундатор церкви, Господа обранець?

Богiв фальшивих зруйнувавши храм,

Вiн з ними в пеклi опинився сам!»

А Костянтин одповiдае щиро:

«Хоча поганську розметав я вiру,

Хоч на руiнах давнiх вiвтарiв

Я богу правди ладан воску рив,

Та речi цi, високi й урочистi,

Для власноi робилися користi.

Церкви священнi мав я за щаблi

До кесарського трону на землi.

Розкошi, втiхи, гордiсть, любослав’я —

Ось божества, которим слугував я,

А злото християн i iхня кров —

То шлях, яким я до фортуни йшов.

Лукавством i злобою оповитий,

Свого я тестя зважився убити.

Розпутним палом виповнений вщерть,

Залитий кров’ю, лютий та безсилий,

Я жiнку й сина засудив на смерть,

Од ревнощiв та од жаги сп’янiлий.

Тож досить, Грiбурдоне, е причин,

Щоб катувався в пеклi Костянтин».

Святий отець дивуеться дедалi:

У вiчнiм царствi муки та печалi

Куди лиш глянь – то славний казнодiй,

То мудрий доктор, то прелат товстий,

Ченцi з Мадрида i чернички з Рима,

Сповiдачi вельмож, монархiв, дам,

Що перед пеклом рай спiзнали там

Із дочками духовними своiми.

Цураючися всiх отих прояв,

У чорно-бiлiм одязi стояв

Монах iз шевелюрою, як миска, —

I посмiхнувсь лукаво син Франциска:[80 - Франциск Ассiзький – засновник чернечого ордену францисканцiв, що проповiдував зречення власностi.]

«Цей бовдур богомiльний i тупий

Одягся, бачу, в якобiнський стрiй…»

«Гей! – крикнув вiн.