Подув

)…, ну й що, що уявляючи цю звичайну руку, вдивляючись у продiрявлений нею у вiкнi втаемничений отвiр, вона перегортала незабутнi сторiнки iхнього, наповненого яскравими подiями життепису, згадуючи у майбутньому те зiгрiваюче минуле, наче справжне сьогодення, жодного разу не пошкодувавши, що все-таки наважилась привiтно подивитись на нього…

… Як так, несподiвано, вона отримала все, про що мрiяла з дитинства…

… Невже елементарна впевненiсть, поеднана з елементарною вихованiстю може бути настiльки до бiса привабливою, а його нiжний i смiливий поцiлунок, пiд час якого вiн завжди прикушував ii нижню, пухленьку губу, що вже й годi було зрозумiти, вiд чого тiло пронизувало наскрiзь струмом-блискавкою, чи вiд дотику його мужньоi руки, навiть через футболку, чи вiд звичайного, теплого подиху, що робилось не по собi, а назовнi проривалось не дiвоче муркотiння, а щось схоже на тигрячий рик, i вже вiд подальшоi знемоги, вона рятувалась не менш смiливiшим прикусом його спокусливого язика, що викликало у нього лише, затягуючу у подальше безумство усмiшку, а вона, наче гiмнастка-чемпiонка, своiми, лише на перший погляд слабкими, лещатами-нiжками мiцно огортала, його звичайнi бедра, позбавляючи можливостi, не те щоб стояти, але й рухатись у будь-якому напрямку, крiм до низу, через всепоглинаюче бажання в чергове спробувати його на смак…

…Як вони нiколи не вiдпускали один одного, мiцно тримаючись за зголоднiлi один за одним руки…

…Як вона кваплячись та дивлячись, як iхнiй, вже майже дорослий Ярослав, своiми дрiбненькими пальчиками намагаеться самостiйно зав'язати шнурiвки кросiвок, тягнучи iх догори своiми сильнющими, як у тата ручищами, що тодi мiцно стискали поручень сидiння, а вже старша гарнюня Софiйка, всiх iх пiдганяла, бо вони всi разом, мали везти iхньому улюбленому татовi у лiкарню цiлющу юшку зi щуки, пiлотуючи по переповнених вулицях, порушуючи усi встановленi правила, посилаючи надто далеко усiх розлючених водiiв-кричал, за iх надокучливi сигнали, та водночас вимолюючи у Бога для iхнього татуся лише одного…

– …Як же менi повезло з тiею, наче приплюснутою зверху жовтою кулею, маршруткою, говорила вона про себе, на весiллi iхньоi, колись непосидючоi внучки Настусi, нiжно обгорнувши його, ту саму праву руку, що так турботливо огортала ii худенькi плечi протягом цiлого, такого, здавалось довгого на початку, i такого ж короткого надалi, життя…

… Як приносячи, на його могилу його улюбленi будь-якi бiлi квiти, чомусь вона iх так вподобала для нього