І це все, що я хотіла сказати про кохання

Дублянка в мене модна й тонка, а в горах – мороз, снiг, та й у дорозi буде зручнiше. Не шубу ж надягати…

Турботлива Жанна вийшла провести мене у моiй теплiй пiжамi, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жiнкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, в’язати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок i створювати затишок, сама я позбавлена таких необхiдних для дружини талантiв.

У мобiльному телефонi Жанни заграв шлягер Ірини Бiлик.

– Таксi тебе чекае бiля пiд’iзду, – сповiстила вона.

 – Щасливоi дороги. Спасибi за тимчасовий притулок.

– Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нiчого не роби. Сама Георгiю не дзвони, проiгноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’iздь додому. Коли що – дзвони менi. Обiцяеш?

– Лiзо, я, здаеться, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуеш?

– Дурненька ти, Жанно. Нiзащо в свiтi з доброi волi я не вбила б своеi дитини!

Я кинула оком на годинник – до поiзда залишалося менше нiж пiвгодини.

– Добре, вибачай.

І знай, що ти набагато цiннiша за твого Георгiя: ти можеш народити дитину, а вiн – нi!

Я вилетiла в коридор i, не витрачаючи часу на лiфт – подумаеш, четвертий поверх, – полетiла униз сходами.

Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним i ризиковим. Почувши, що я спiзнююся на потяг, вiн нахабно йшов на обгiн, протискувався мiж машинами та мчав з недозволенною для мiста швидкiстю. Бiля вокзалу рiзко загальмував, я кинула на передне сидiння заздалегiдь приготовленi грошi.

Водiй вискочив слiдом за мною, моментально розчинив багажник, дiстав мiй великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повiтрi, але не простягнув менi, а, заблокувавши машину, швидким кроком пiшов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.

– На якому перонi? – обернувшись на ходу, запи-тав вiн.

– На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.

– Тодi бiгцем! – скомандував вiн i потяг мене за руку, неначе валiзу. Завдяки його пiдтримцi я бiгла, як спринтер на короткiй дистанцii.

Провiдниця здаля побачила нас i не пiдняла верхньоi сходинки. Ледь я опинилася в тамбурi, а мiй рюкзак – бiля моiх нiг, поiзд тихо й непомiтно рушив з мiсця.

Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцiлував i – поки я приходила до тями вiд небаченоi нахабностi – легко зiстрибнув з пiднiжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрiй мiй полетiв угору, як повiтряна кулька, наповнена воднем.