І це все, що я хотіла сказати про кохання

Одного разу ми так i йшли по вулицi: вiн гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дрiботiла на височенних пiдборах позаду, вiдставши на кiлька метрiв. Раптово вiн зупинився й обмiнявся рукостисканням з незнайомим менi хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче вiддана схiдна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мiй коханий не звернув на мою присутнiсть уваги, немов я – порожне мiсце. А я… тодi я вже звикла до подiбного хамства.

Незнайомець – високий свiтловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постiйно смiялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:

– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зi своею подружкою? Виявляеться, у вашому мiстi е з бiса гарнi дiвчата.

Я ест-е-е-ет, – жартуючи, вiн багатозначно протягнув останне слово.

– Лiзка, – знехотя пробурчав мiй коханець i схопив мене пiд руку. – Ну, нам час iти. Дзвони, коли що. Прощавай!

Цiлих два квартали вiн iшов iз мною пiд руку, поки приятель мiг нас бачити. Йому пiдлестило зауваження сторонньоi людини, але й тiльки.

Грiм серед ясного неба прогримiв, коли в належний природою строк нiчого не вiдбулося. Я з надiею чекала й з жахом перераховувала днi. Чисто. Я опинилася в безвихiдному становищi, але на всi його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кiлька тижнiв Олексiй не з’являвся, а я ходила, як увi снi. Цвiв бузок, з кожним днем ставало все теплiше, наближалася лiтня сесiя. Я примушувала себе ходити на лекцii й готуватися до iспитiв, зосередитися на навчаннi було майже неможливо, вимагало великого напруження.

Гордiсть не дозволила зiзнатися сусiдкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурiсть. Хiба тiтка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостiйного життя? Хiба не казала, що дiвчина мае спочатку тричi подумати, перш нiж стрибати до будь-кого у лiжко?

А фiгура по-зрадницькому змiнювала форму, i цi природнi змiни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настiльки поглиненi своiми проблемами, що нiчого не помiчали.

А може, дiйсно ще нiчого не вказувало на мiй стан…

Наприкiнцi травня, в суботу, на порозi моеi кiмнати раптово з’явився Олекса:

– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помiтний животик, усмiхнувся, – Не передумала?

– Не передумала, – я вiдвернулася й присiла на лiжко.

– Ну й добре, – байдуже продовжив вiн, – збирайся. Ми тут з хлопцями пiкнiчок з шашличками влаштовуемо, поiхали, вiдпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидiтися.