І це все, що я хотіла сказати про кохання

Кость пiдiйшов до мене майже впритул, його спiвчутливий погляд був щирим, занепокоеним.

– У дзеркалi ти вже кiлька днiв бачиш портрет нещасноi жiнки. І не важливо – твоiй пiдсвiдомостi не важливо, навигадувала ти своi нещастя або все справдi так погано, твiй настрiй тебе гризе й спотворюе.

Вiдчувши свiй менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крiсло i заговорив м’яко, як iз маленькою дитиною:

– Торiк ми з дружиною побували взимку в одному милому пансiонатi, в горах. Пам’ятаеш, наприкiнцi листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, вiд краси природи голова обертом! Поiдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю мiсце та заразом замовлю тобi й квитки.

Так мiй любий шеф пiдтвердив, що вiн – справжнiй друг i золота людина.

– Спасибi тобi, напевно, ти правий, i менi варто поiхати. У гори – це чудово, нiколи не була в горах узимку.

– От i правильно! – зрадiв Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умiеш?

– У дитинствi по лижнi непогано iздила, по прокладенiй та накатанiй.

– То й з гори навчишся з’iжджати, тiльки тренера слухайся й не ризикуй: ти менi жива й неполамана потрiбна. Такi працiвники, як ти, на вагу золота.

– Такi начальники, як ти, теж на вагу… тiльки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я iз себе й поспiшила до робочого столу: пiдтягти роботу, щоб провести зненацька упалу менi на голову вiдпустку зi спокiйною совiстю.

На комп’ютерi мене чекало повiдомлення вiд Сергiя, приземлився вiн добре, спека, роботи – море.

Моi уроки не проходять даром i мiй хлопчик вчиться бути делiкатним, спостережливим i чуйним. Я швиденько надрукувала вiдповiдь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобi здалося».

Потiм я вiдкрила щотижневик i почала чесно розподiляти завдання мiж спiвробiтниками, робота це вiдповiдальна й дуже марудна, але необхiдна.

Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося вiдповiсти.

– Лiзо, здраствуй, це я, Жанна.

– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?

– Так, – у телефонi схлипнула дiвчина, – усе ще гiрше, анiж ти говорила. Я не знаю, що менi тепер робити! – iз трубки почулися несамовитi ридання.