Українська модерна проза

Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне i, немов розкалена криця, в’iлось йому в душу… Рiч в тiм, що з дальшоi розмови сих двох добродiiв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередоднi приiхав додому; а той, кого повинно було вбити, нiкуди не iздив i завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо i незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Вiн уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, i вiн пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову.

І пiд отiею загравою, що схопилась од якоiсь пожежi, що панувала в душi, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежi i горiла, кожна спроба зрозумiти се безглузде i жорстоке, що владно насувалося на душу.

«Помилка» – згучало в устах.

«Помилка» – вiдбивалось в головi.

«Помилка» – немов лепетала вся перелякана i збентежена, вкрай стурбована душа.

І руки йому опускались, очi все дивились пильно на кiнець стола, де безглуздо лежала якась крихiтка булки. І та крихiтка в’iлась в розум i немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозумiння страшного i безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихiтку i зрозумiти ii, – на що вона, чого вона…

Бадьора рука ударила Корденка по плечу, i вiн здригнувся, як схоплений на мiсцi злочину… Вiн пiдняв очi i пiзнав товариша; якого ждав, – Івана Вовтузенка, дуже веселого i енергiйного, зовсiм ще молодого юнака, який завжди насмiшкувато вiдносився до всяких сумних становищ i нiколи тяжкому гнiту душевному не давав наполягти на свою вертку душу.

Тоненький i високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м’яким волоссям, нiжними i рiвними рисами свiтлого обличчя, вiн здавався Корденковi тепер особливо гарним, приемним, бажаним. Вiн зрадiв йому, як розгадцi.

– Що се ти задивився на кiнець стола, як теля на сороку? – всмiхаючись i швидко та дзвiнко балакаючи своiм соковитим, молодим i чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.

– Я?.. – метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.

– Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?

– Нi, нi, стривай, – схопив Корденко за руку Вовтузенка.

– А що? – схилився до нього сей останнiй i серйозно та пильно подивився у вiчi. – Зробив?

Корденко поблiд i здригнувся. Поблiд теж i Вовтузенко.

– Ходiм, – спiткавши оте на чолi товариша, вимовив Корденко ледве чутно.