Українська модерна проза

– Сердитий, кажеш?

– Еге, ти все дивився спiдлоба, все сидiв i мовчав, немовби надувшись, i за обiдом, i за чаем, i нiкому не вiдповiдав, нi з ким не хотiв балакати… А сьогоднi ти гарний, веселий…

– Еге, Орисю, сьогоднi я веселий, радий i могутнiй…

– Ти могу-у-тнiй…

– Так, Орисю, ранiше я був тiльки здоровий, дужий, а тепер я могутнiй… Ранiше я гойдав тебе на оцих руках, носив на головi, на плечах, а тепер, хочеш, я тебе оттак вiзьму (вiн посадив ii на долонi своiх рук i високо зняв), оттак примощу та як кину тебе вверх, оттуди, напроти сяева сонця, в самий його диск, в саму середину його блиску? Докину тебе до його, i ти летiтимеш, осяяна його радiстю, як зiрка в тих високостях, i вночi твое блiде свiтло буде менi нагадувати, що я справдi могутнiй, коли мiг тебе, кинувши в саме сяево сонця, зробити свiтовою зiркою! Хочеш?.

Орися здивовано слухала брата i аж заслухалась. Спершу вона була злякалась, що вiн i справдi ii кине оттуди, в небо; далi, почуваючи, що брат крiпко тримае ii, зрозумiла, що се лиш так, опустила голову i, замислено всмiхаючись, як по чарiвнiй казцi, вимовила:

– Е, нi, сього ти не зможеш?.

Антiн почав палко цiлувати ii; вона обняла його шию i затулялась од його поцiлункiв, ховаючись йому поза шию.

Брат i сестриця сiли поруч на канапцi. Орися оправила сукню i серйозно подивилась на брата, що трохи задумався.

– Де ти був оце ввесь час? – спитала сестра брата.

– Де був? – збуджуючись вiд задуми, сказав Антiн.

Знов обое трохи помовчали.

– Антоню, мама каже, що ти революцiонер, що ти воюеш з полiцiею, з царем навiть, i що ти згинеш на сiй вiйнi… i вона страшно боiться за тебе… i я боюсь, коли нема тебе дома, але коли я у тебе, то менi здаеться, що тебе нiхто не посмiе забрати в тюрму i одрiзати голову…

– Чого так?

– А того, – мовила поважно Орися, – що ти такий могутнiй, такий гарний, що тебе не можна не любити…

– Правду ти кажеш, Орисю, але все ж таки е багато таких, що дуже не люблять мене, ненавидять, моя голубко!

– Полiцiя хiба? – спитала Орися.

– І полiцiя…

– Цар?

– І цар…

– А ще хто?

– Багато, Орисю, людей, що мене не люблять: всi багатi, заможнi, всi, що мають багато хлiба, грошей, всi, що живуть в розкошi, яким нiчого вже бажати, а коли i е що бажати, то воно iм зовсiм не потрiбне, – всi оцi мене не люблять.