Українська модерна проза

– Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвiтуся. Я зорi перейду i людей вiтати буду бiлою рожею.

Сонечко схилило сполудня i рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрiмголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!

ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…

Пiд горою коло лiса стоiть хатина. Повзае по землi, як перевалений хрущ. Вiконця якурат такi, як хрущевi пасують. Маленька сiточка шибок у рямках.

У тiй хатинi сидить стара баба на стiльцi. У руках тримае костур, утрое довший вiд неi.

Рушае губами, але вони не сходяться, бо шкiра, як ремiнь у водi, збiглася та й не досягае.

Так до опiвночi цiпенiе. Вопiвночi всуваеться кiнська голова через порiг та й «сла-вайсу» каже.

– Навiки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.

– Я. Принесла-м лопуховий лист зав’елий, завтра вмреш.

Сказала голова та й поклала той лист коло баби.

– А стара шо казала?

– Казала, аби-сь цвiт папоротин дала.

– Не дам, не дам! Най би була минi порошку з него не вкрала.

Хоть я маю тот цвiт, то нiчим стала.

– Мусиш дати.

Голова пiдлiзла на полицю. Взяла цвiт з платочком i пересунулася через порiг.

Стара ворожка над раном умерла.

Всi люди знали, що у ворожки була кiнська голова, що лист лопуховий принесла, а цвiт папоротин взяла для найстаршоi ворожки.

РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ

Вацлавовi

Раненько чесала волосся. Крiзь вiкно протискалися промiнi осiннi. Сповзали з волосся як срiбнi, тоненькi ниточки з золотоi брили.

Як вона чесала, то широке листя горiха пiд вiкном хиталося поволеньки i перегонило промiнi з одноi шибки в другу.

Шум горiха вкрадувався в ii гадки. Помалiше, все помалiше водила гребенем по волоссю – та й перестала.

Сперлася обома руками на стiл, а волосся впало та й плечi закрило, та й крiсло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадае. Спадаючи вижолобили собi хвилi дорогу i пiдмивали тепер дальше шию.

Чиста, сполокана, як бiлий камiнь, тота шия.

– От осiнь вже.

Чи ти, листя, шепчеш, що вiн мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негiдна, бо-м далася на пiдмову? Або, приносиш його мислi, що я старiюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горiшку, що ти шепчеш?

Склонила голову на бiлi руки. Жмут волосся впав i закривав синi лiнii, що ними руки утканi.

– Скажи бо, горiшку, скажи, коханий!

Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплi, що вiдiрвалися вiд того водоспаду.