Українська модерна проза

І думав полковник:

«Величнi Карпати прекраснi, але ж i грiзнi! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смертi iх не забуде. І чую над собою цiлий рiй праведних душ, що поклали тут свое життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то нашi люди, один корiнь… І вороги нам, бо забрала iх ворожа держава, до себе в опiку, як малолiтнiх сирiт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кiнець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якiсь заколоти…»

Хотiв увiйти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива.

Глянув на дерева-велетнi, а над ними й на них цiла хмара хрущiв. Здавалося, дерева димiли й ворушились.

Струсив грубу гiлку – i зашумiв, i впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.

– Яка ж iх сила! Правдива казнь египетська для моiх дерев.

Вiн вiдiйшов, а гудiння обридливих хмар погрозою плило за ним.

Знадвору халупа була непоказна, а всерединi чиста й привiтна.

Полковник писав лист до Ольги.

Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у дверi.

Трохи перегодом дверi вiдчинилися, й вiн почув тиху ходу. Пiдвiв очi й остовпiв.

Перед ним стояла панна.

Як би се був янгол iз неба, то не так би був полковник здивувався.

«Звiдки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Нi, не вона… Якийсь привид».

Протер очi, вглядався.

Панна стояла нерухомо, держачи в руках квiти i дивилася на нього.

Свiжа й молода, як свiтлий весняний ранок, в легкiй елегантнiй блакитнiй сукнi.

Бiло-мармурове чоло ii перетягала матово-золотиста стрiчка, що придержувала по боках кучеряве волосся.

– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, нiби запитуючи.

– Так, я Ольга.

– Вибачте… Я гадав…

Панна стояла i посмiхалася. Ступила ближче й сiла бiля столу насупроти його. Лице ii було усмiхнене, а на колiнах держала ясно-рожевi квiти.

Полковник здивовано приглядався до неi.

Вiн думав:

«Ну, зовсiм Ольга! Навiть сукня блакитна… Тiльки делiкатнiша якась, свiжiша, краща… І очi веселi… Звiдки в неi стiльки радощiв в очах? Хто вона? Справдi моя Ольга?»

І зворушено дивився на ясний образ, не вiрячи, що то – дiйснiсть…

Душа наливалася якимсь приемним почуттям.

Чи то були просто радощi, чи, може, щось бiльш? Хотiлося сказати дiвчинi щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

З вiкна плило гудiння хрущiв i теплий запах землi.

Пiдiйшов до неi.