Українська модерна проза

А коли заблукався усмiх на моi уста, то було лиш пустою формою i не порушало загальноi мертвоти.

Тож яке було мое здивовання, коли несподiвано, мов блискавка роздерла тяжкi хмари. Я засмiялася. Дiйсно, правдиво засмiялася, причина була блага, майже неймовiрна.

Уяви собi, що причиною були старi щипцi, котрими не за нашоi пам’ятi обтинали лоевi свiчки. Не знаю, хто i на що витяг iх зi схованки. Нащо вони кому були потрiбнi? Але менше про те.

Досить що побачила iх на моiм столику, нiби кiстяк роздавленоi ворони з остро закiнченим дзюбом.

І я засмiялася не лиш устами, не гiркою iронiею, але правдивим смiхом серця. Се факт… Видко, що людина нiколи не може за себе вiдповiдати.

Вона не може навiть знати, що в нiй у глибинi дiеться, не може укладати нiяких планiв свойого життя.

Менi все здавалося, що мое життя вже скристалiзувалось, що вже до кiнця буде плисти тихим непомiтним струмком. Все було неначе предвиджене вiд початку до кiнця.

А що природним кiнцем кождого життя е смерть, то тихо годилася з тим фактом.

Одначе коли досталося з тою невiдкличною силою зустрiнутись вiч-на-вiч, напружилась цiла енергiя життя i змагалася з усеi сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час вiд того, що е неминуче.

Безоглядна сила побiдила.

Не в силi була оборонити життя найдорожчоi людини, то i сама не хотiла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало ii одиноким бажанням.

Зi спритнiстю божевiльного, бо такими бувають люди у великiй розпуцi, роздобула я отрути, завинула в папiр i сховала на грудях.

Свобiдно i глибоко зiтхнула. Вiд мене залежало мое iснування. Сильна i могуча природа. Заграло трiюмфом у моiй душi, – не думай, що ти лиш сильна, що ти тiльки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се i я, як тiльки схочу. Не боюся муки, яку ти менi завдала. В кождiй хвили можу позбутися ii.

Та який то був трiюмф?!

Встид заливае гарячим приском мое лице, коли уявляю собi, яким глумливим iронiчним смiхом мусiла смiятися люта сила, коли отрута лежала на моiх грудях.

Ко-ждий день, – а багато iх було, – зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикае до всього, навiть до страждання.

V

В однiм з останнiх моiх листiв писала я тобi, що людина звикае до страждання. Ілюзiя! Воно дужче вiд нього, дужче вiд його волi i постанов.

Довго можна терпiти, довго зносити людську злiсть, неправду понижування. Аж прийде несподiвано хвиля i людина не впiзнае себе.