Українська модерна проза

Вже й на похоронi коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не iв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…

– А ви ж там заходили до нього?

– Де ж би, боюся, страшно чогось!

– А вiн же свiтить там?

– Та нi!

– Ой падоньку, а як би так небiжка…

Вiтер задзеленкотiв шибами.

– Во iм’я Отця i Сина i Духа Святого! – хрестилася Оксана i припала до Катрi.

Рясний дощ сипнув по шибах малого вiкна, в сусiдствi десь завили пси.

Лампа блимала, а обидвi жiнки, притуленi до себе, тремтiли i хрестилися.

Минула страшна третя нiч, минув день – Іван не виходив iз вiтальнi. Оксана ходила з Катрею пiд дверi, кликали, стукали до дверей, нiхто не обзивався… Ходили попiд вiкна – вiкна були заслоненi.

Пiд нiч находив на них iще бiльший страх, не зажмуривши ока просидiли у вiчнiй тривозi. На третiй день пiд вечiр знов пiшли обидвi пiд дверi i кликали, кричали, а далi стали з усiеi сили стукати.

– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідiть вiд мене!

Страшний був голос.

Прийшла нiч, вибила пiвнiч. Пiвнi пiяли, а з вiтальнi ударив гомiн. Заскварчав ключ, скрипнули дверi, в ателье блиснуло свiтло – у ньому стояв Іван, як демон пустелi.

Страшний був, блiдий, наче роки пережив за три днi – посивiв, як голуб.

Пiдняв шталюгу i став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кiлька обрисiв кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янцi спалахнули ще бiльше, – а очi ще бiльше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.

З-пiд кистi виходила жiноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далi обриси тiла. Щось трусило його рукою, обличчя пашiло не радiстю, а якимсь незвичайним духом, в якому була i найвища втiха i найбiльше терпiння. Малював, i з привички кинув оком на стiну, де був колись образ.

Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тiнь.

– Хто ти?! – крикнув.

– Я прийшла до тебе, малюй мене!

З тiнi злетiла чорна обслона, i з портрету виринула бiла висока постать, обкинена прозорою тканню, тiльки з прислоненим обличчям.

– Вiдслони лице, хто ти?

– Як змалюеш тiло, вiдслоню. Малюй!

І вiн став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому пiд руками, яснiла, блистiла, дихала життям. Страх його перемiнився в страшну радiсть, доходив до шалу, руки тремтiли, не тямив себе…

Не стямився, а вже тiнь вiдслонила закрите обличчя – став його малювати.