Українська модерна проза

– А пановi що? Так змарнiли, аж пожовкли!

– Пусте, що коло панi?

– Та захорiли дуже, цiлий час стогнали, вчора i нинi, я прикладала зимнi обклади – трошки легше вже стало, цiлу нiч не спали та й заснули недавно, тiльки все марять крiзь сон… гарячка така!

– А кликали доктора?

– Та де, панi не хотiли.

– Чому?

– Та вибачать пан, дуже синцi та й стидно.

«Гм, жiноча причина!» – подумав вiн, усмiхаючись гiрко.

– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!

– Не треба!

– Та як? От якби панi збудилися та й не спiзнали би, згризлися би… Цiлий час за паном питали, чи не прийшли.

Чи не пан нинi були, хтось був у вiтальнi i лишив дверi навстiж. Панi казали, що то пан та й дуже iх узяв жаль. Обiд розпорядили щонайлiпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть iсти?.. Чому би нi? Голоднi! От я принесу… принести, прошу пана?!

– Нi, маете чорну каву або чай?

– Є, чому ж би нi, е одно i друге! – говорила стара i почимчикувала до кухнi.

Іван присiв край лiжка, сперся обома руками на прибiчки лiжка i похилився над дружиною. Слiдив кожний ii рух, кожний вiддих, кожну жилку на алабастровiм тiлi. Узяв за руку, слухав ударiв живчика, потримав долоню на бiлiм чолi…

«Гарячку мае, – подумав, – янгол мiй, чого ж я тебе так знiвечив, скарбе мiй найдорожчий?»

За хвилину внесла наймичка чай i чорну каву.

– Де поставити пановi, тут чи там? – показала головою на робiтню.

– Поставте там пiд дзеркало i можете йти спати!

– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала вiдходячи.

Іван не слухав ii слiв, задивлений в обличчя хвороi дружини.

Жаль великий прокинувся в його душi. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з пiни морськоi зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу ii краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дiвчиною, на дорiжку виходила назустрiч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землi i слухала, чи не iде, вiтром пересилала любощi своi до нього…

Молив ii душею, прохав вибачення в неi поглядом:

«О, люба моя, я вже вернуся до тебе i назад стану той давнiй.

Зорiеш ти красою мiж моiми гадками, пишна голубко моя, зоре моя едина!..»

Оттак летять в його душi думки та скиглять, як чайки голоднi пiд вiтер.