Українська модерна проза

Вона йому пiд стать, всi дивляться – така гарна пара! Вертаеться додому, ходить вона коло нього, пiклуеться ним, сама рада, щаслива, очi в неi горять, лице пашить, з радостi землi пiд собою не чуе.

Та не вiдгадае, хоч видить, який це знов смуток налягае на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само вiдiйде! А в Івана рiй радiсних думок знов вертаеться у незглиблену тугу – охопила його нова радiсть, озиваеться творча сила, чуе в собi голос: «Ти геть звiвся, ледарюеш, непотрiб ти, не творець!»

Узяла туга його серце з жiнчиноi кiмнати та й занесла до тоi коханоi красунi-дiв-чини, що жде на нього в ателье вже три тижнi.

Та як пiти вiд неi, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жiнка що? Вона тут буде плакати, бiдна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неi найшлася, – треба заждати. Коби скорiше!.. Говорить вiн до неi та думка слова йому вiдривае, жаль i досада точать його серце… Не витримав три тижнi – вранцi пiшов i замкнувся у робiтнi з думкою не виходити, аж не скiнчить свого твору.

Сидить проти своеi красунi, а вона знову смiеться до нього, наче дише, пестить його очi – цiлу його душу бере до себе…

Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палiтру, розтягае фарби, розроблюе… малюе, справляе, вiдступае – дивиться на образ, то на свiй твiр… нi, де йому до оригiналу! Знов здирае фарби, затирае кольори, наливае вина до чарки, п’е i малюе…

Ідуть години непримiтно, а вiн iще нiчого не зробив. Сонце пiдступило пiд обiдню пору, до дверей хтось застукав.

– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на крiслi.

– Я, ходи обiдати, – озвався голос жiнки.

– Дай менi спокiй, подай менi обiд сюди…

– Ще що! Хiба ти шлюб узяв з тою вiдьмою!

– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.

Жiнка вiдступила. За годину принесла служниця Оксана обiд i поставила на вiд-сувальне вiкно. Та артистовi нi при думцi обiд.

Потягнув трохи не пiв пляшки вина i став малювати далi. Нiколи ще так багато не справляв, як нинi, – а все на гiрше та й на гiрше.

Вiд обiду здавалось йому, ще погiршало, що було путне, це понiвечилось…

Став понурий та вражливий, як мiмоза.

О четвертiй годинi знов застукала жiнка.

– Ходи хоч тепер на чай!

– Забирайся вiд мене, – крикнув вiн.

– Та миршавiй собi там, я не торкну вже тебе! – з пересердям трiснула жiнка дверима в iншiй кiмнатi…

Аж пiдскочив на крiслi. Гадав iти на розправу та отямився, сiв назад i став знову малювати.