Українська модерна проза

Нi очей матерi з вiщим серцем… нi батькових, готових усе до бою за щастя дитини своеi… нi очей брутальноi, буденноi, цiкавоi юрби, – нiкого не стрiну.

Зарию обличчя в запеклу землю й буду ii освiжувати своiми сльозами, доки стануть i затоплять жаль мiй смертельний i мене. А сонце буде iх усе пити й пити… жадiбне сонце болю…

Довiр’я?

Се маленька дитина зi щирими, невинними очима, що, набравши думок i почувань у подолок, бiжить до того, хто кличе ii до себе.

Не гамуе слiв своiх. Смiеться й плаче просто, – воно iншого не знае: се – властивiсть його iснування, краса його цiла i багатство!

І жде.

Великi очi його з вiрою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадiбно жде. Не знае – чого. Може, щастя якого. Або чого iншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.

Але нi.

Ось здiймаеться сильна рука розчарування й падае тяжким каменем на ясну голiвку його… його, що не знало iншого почуття, як прямостi, i правди, i вiри в почування своi сонячнi.

* * *

Є трояка любов.

Та, що годуеться ласощами, що годуеться поцiлунками, i та, що поважна, як смерть, годуе сама себе й других. Вона годуе себе i сльозами, i горем, i сумом, i самiтнiстю, а поза гробом – золотою тiнню пам’ятi – споминами про ii святу, несмертельну силу.

* * *

Самiтнiсть – убога?

Хто се докаже?

А от послухайте, яка хмара слiз здiймаеться з неi й гуляе! А рук бiлих, мармурових яка безлiч, що перетинае ii простiр у судорогах болю; а мрiй роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок роi, що напливають у неi брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добiгти борше й борше…

Куди?

Господи великий – куди?

* * *

Слухайте.

Зачинiть дверi, збийтесь в гурток, зiпрiть в собi видих i слухайте.

Серна бiжить лiсом.

Зеленим, веселим, буйним, розкiшним лiсом i шукае чогось.

Бiжить. Квiтки пiд ногами ломить, угинае. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помiтно поважне галуззя староi лiсноi деревини.

Аж ось вона стала.

Чи вже добiгла? Не знае.

Думае, що добiгла. В рiзнi боки нею кидало. Високими, свавiльними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.

Їi очi вiдкрилися широко.

Жде так непорушно, аж тремтить.

Що се? Пострiл пiшов лiсом.

Нечутно починае щось ломитися, щось валитися, – i все на неi, все на неi. Їi широко вiдкритi очi побачили вiдразу, чого не бачили досi… а ii вуха почули, чого не чули досi.