Українська модерна проза

В повiтрi i в водi, на землi i пiд землею заворушилося живе створiння i поедналося в одному безупинному, гострому бажаннi: «життя, сонця, щастя!» Сi три головнi ноти лунали скрiзь i розлягалися навколо…

В тому мiстi, де жив багатий пан, що купив статую, пiшла чутка, що вiн житиме сей рiк в своему палацi. Ся розкiшна будiвля панувала над усiм мiстом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий лiс, де ревiли хижi звiрi. Од сього лiсу зосталося тiльки небагато дерев: кiльканадцять сосон, ялин, та два мiцних дуба, що вирiзнялися своiми мiцними жиловастими гiлками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа бiлих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся.

Далi простяглася липова алея, яку вже насадили людськi руки. Там в холодку дзвенiли комарi та чогось товклися на одному мiсцi. Невiдомо, що вони так робили? Чи спiвали вдячнi гiмни матерi природi за те, що вона 'iх так добре зробила, чи розмовляли про своi комаринi справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок i заливався дрiбною треллю.

Перед величним будинком стояла купа тропiчних дерев, посерединi запашного килиму з рiзнобарвних квiтiв бринiв фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Їi мармурове розкiшне тiло гарно малювалося на зеленому грунтi; журливi мармуровi очi дивилися на старий кипарис, що гiлками торкався до чавунного, дiрчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими лiтерами: «Вход посторонним воспрещается».

Горобцi, що купалися в фонтанi, пiдставляючи своi крилята пiд дрiбний дощик, потiм сiдали на мармуровi плечi та, обтрушуючись, цвiрiнькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далi стали смiлiшими, бо побачили, що вона стоiть нерухомо i не гримае на iх, не плеще в долонi, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кiт з одгризеним вухом, що нападав нагло тiльки на молоденьких горобцiв, якi ще не вмiли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тiльки прижмурював зеленi очi та облизувався.

– Я сих проклятих горобцiв колись усiх перестрiляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – вiн почав поливати ii з поливальницi. – Не знав пан, куди грошi кидати, – казав вiн до староi клюшницi, що тяглася по дорiжцi зi своiм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую пiдслiпуватими очицями.