Українська модерна проза

А останнi сили душi, де вони дiлись? Коли вже розум, сей великий i смiливий шукач нового, сей одкривач нових законiв iснування, сей цар iснуючого i орел над усiма високощами свiту; коли розум, сей будiвничий, що будуе надзвичайнiше в свiтi, – коли вже вiн, смiливий i одважний ватажок волi, похилився i пiшов блукати без мети, то чи варт питати про все iнше, слабе, дуже консервативне, з чого бiльшiсть е здобуток переживань, наслiдок звичаiв, колись, може, корисних, а тепер…

Але нi! В тiм-то й рiч, що про них тепер саме i час згадати.

Коли сонце заходить, то з глибини сирих ям, з-пiд куп суччя, старого листя та в’ялого бур’яну, з-пiд куп гною, – з усяких темних пущiв та нетрiв виплигують на мiсячне свiтло, вiдблиск сонця, рiзнi гади, сови, сичi i другi потвори, що гризуться помiж себе i пiдчiкують здобичi: чи то пташеня засне i спаде з дерева, чи зайченя пробiжить, чи другий який запiзнiлий звiрок, – зараз вся ся зграя голодних гадiв кидаеться на здобич i б’еться за неi помiж себе.

Так було тепер в душi Корденка. Коли розум його, як сонце, закотився i лишився тiльки одблиск його, то в душу вилiзли всi жадiбнi, нижчi iнстинкти; всi тi мiзернi жалi, що висмоктують кров з жадоби творчостi; всi тi нужденнi страхи, що ссуть серце саможертви; всi тi гладкi i разом роздратованi буржуазнi пересвiдчення, що оправдовують колективне вбивство для пiдтримання буржуазного устрою i страшно гонять поодинокий терор; всi тi сови, сичi, гади, породження гнилих останкiв рiзних млявих iдей, якими напихано Корденка за час його виховання i якими вiн сам напихався, доки ще мав немiцний розум, хоч i широкi запити, – всi сi гади кидались на свою здобич, кожну здорову, але сполохану тепер, думку, що полохливо перебiгала поуз сих потвор, i роздирали ii на шмаття.

Згадалась йому i iнша картина, – залита огнем, що, подрiбнений на тисячi блискавиць, носився над полем бойовища, i кожна та блискавка зносила по людинi з гребеня барикади, зложеноi з ящикiв, розбитих столiв та камiння з мостовоi. Однi сердешнi падали на спину, i iх обличчя дивились на знамено, що держав вiн в своiх руках, а другi на груди. Сi останнi намагались пiдповзти до барикади, коли не одразу були вбитi.