Американська трагедія. Книга 1

Спочатку вiн хотiв удати, що й досi не знае про повернення Ести. Але тепер, вислухавши зiзнання матерi i знаючи, що коли вона хоче казати неправду й далi, треба виявити здивування, вiн все-таки раптом сказав:

– Я знаю.

– Знаеш? – здивовано перепитала мати.

– Так, знаю, – повторив Клайд. – Я бачив, як ти одного разу вранцi зайшла до будинку на Бодрi-стрiт, – я випадково йшов там, – пояснив вiн досить спокiйно. – А потiм я побачив Есту; вона виглянула з вiкна. І коли ти пiшла, я зайшов до неi.

– Коли ж це було? – спитала вона тiльки для того, щоб виграти час.

– Мiсяцiв з пiвтора тому, якщо не помиляюсь. Я потiм ще двiчi заходив до неi. Але Еста не хотiла, щоб я розповiдав про це.

– Отже ти знаеш, в чому ii нещастя? – спитала м-с Грiфiтс.

– Так, – вiдповiв Клайд.

– Що мае бути, того не обминеш, – сказала вона покiрливо. – Ти нiчого не казав Френку i Джулii?

– Нi, – заспокоiв ii Клайд, думаючи про те, як невдало закiнчилася спроба матерi приховати все це.

Вона, як i батько, зовсiм не вмiла брехати.

– Ти й не кажи iм, – суворо попередила мати. – Їм, по-моему, зовсiм не слiд про це знати. І без того погано, – додала вона, i рот iй викривила гiрка гримаса.

А Клайд слухав ii i думав про себе й про Гортензiю.

– Подумати тiльки, – додала вона, помовчавши, i очi ii повилися сумом, – що вона принесла нам усiм таке горе. Хiба е тут наша провина? Хiба не дано було iй зовсiм iнше виховання? «Путь грiшника…».

Вона похитала головою i мiцно стиснула руки, а Клайд дивився прямо перед собою, думаючи про тяжке становище сiм’i i про те, як усе це може вiдбитися на ньому.

Мати сидiла пригнiчена й збентежена своею дивною роллю в цiй iсторii. Так, вона брехала, як це робить багато людей. І ось Клайдовi вiдомi всi ii хитрощi й обмани, i вона почувае себе такою фальшивою та дурною. Але хiба вона не намагалася уберегти Клайда вiд усього цього – i його, i iнших? Клайд уже досить дорослий, щоб зрозумiти це.

– Еста незабаром буде дуже хвора, – сказала мати уривчасто, з почуттям нiяковостi: вона, мабуть, не могла чи не хотiла дивитися в обличчя Клайдовi, але вирiшила бути по можливостi вiдвертою. – Їй буде потрiбний лiкар i хто-небудь, хто зможе побути з нею в години, коли мене не буде.